Читати книгу - "Зоряне вітрило, Сергій Тимофійович Кургузов"

Обов’язки медбрата на нашому зорельоті виконував Ропс — побутовий робот типу РП-237 з позначкою “С”, що означало — схильний до самовдосконалення. Звичайно, то була одна з його можливих функцій. Проте чи не найулюбленіша. Бо чим тоді пояснити, що кожного ранку він ретельно перевіряв, чи добре ми почистили зуби, забороняв пити багато кави і переконливо умовляв зайнятися хатха-йогою. Від останнього, до речі, нас врятувало лише те, що, ставши під час першого заняття на голову, робот пошкодив якийсь конденсатор і назавжди втратив цікавість до будь-яких фізичних вправ.

Отже, звертатися по консультацію до металевого ескулапа мені не хотілося: замучить порадами. Та коли ввечері я відчув легкий озноб, хоч у комп’ютерному холі була цілком задовільна температура, а потім помітив, що голова моя неначе продовжує перебувати у невагомості, довелося-таки попросити Ропса зміряти мені температуру. Це не забрало б у нього й двох секунд. Кібернетичному ескулапові досить глянути па мене своїм правим оком, в яке вмонтовано інфрадатчики, і на екрані мікродисплея, що його він носив на шиї, як раніше носили транзистори, з’являлася докладна інформація про температуру мого тіла.

Ропс порався біля комп’ютера, перевіряючи програму, за якою мало відбутися наше занурення в анабіоз. Почувши моє прохання, він глянув у мій бік, і в його правому оці спалахнув червоний відблиск. Око кібера вловило інфрачервоне випромінювання мого тіла. Мені й справді було трохи жарко, але ж я не ліхтар… Тієї ж миті на екрані дисплея, що висів на шиї Ропса, виник напис:

“37,1 + 0,5. ” Потім цифра 37,6 змінилася цифрою 38… Далі — 39! 40,3!.. І напис: “Пневмонія!” Всередині кібера щось засичало, він так і закляк на місці з почервонілим правим оком, де. здається, світився великий подив.

Тієї ж миті ввійшов професор Ігреков.

— Пневмонія? — розгублено мовив він, переводячи погляд з кібера на мене. — Отакої… Тепер у мене на борту двоє хворих. Кіберу ми зможемо допомогти, але що робити з тобою?

— 40,3? Не може бути! — спробував заперечити я, підніс руку до обличчя і зразу відчув, що рука у мене тепла, а обличчя аж пашить.

— Які можуть бути сумніви, — зітхнув професор. — Ти ж спалив його інфрадатчики. — Він кивнув у бік робота. — А втім, візьми-но краще звичайний градусник…

Ропс не збрехав. Ртутний стовпчик градусника застиг на позначці 40,3…

— З пневмонією жарти погані, — мовив Ігреков. — Наказую госпіталізуватися!

— А як же анабіоз? — спитав я. — За програмою польоту ми маємо зануритись у тривалий сон.

— Замість тривалого сну тобі потрібен сон звичайний, — сказав професор. І хоч йому було нелегко, щоб підбадьорити мене, жартома додав: — Ти ж виведеш з ладу всі кріоустановки. З такою температурою в анабіоз? Щоб тебе заморозити, нам доведеться використати резервні елетроакумулятори.

Я спробував посміхнутись пересохлими від спраги губами. Професор пішов по воду, а я неохоче ліг у ліжко.

Відтоді кожен ранок починався з того, що в розсувних дверях моєї каюти з’являвся професор Ігреков — білий халат, біла шапочка, окуляри на кінчику носа, в руці термометр. Чисто казковий лікар Айболить!

— Як справи? — навколо очей професора збиралися зморшки.

Оскільки на інфраздібності бідолахи Ропса ми розраховувати не могли, професор встромляв мені під пахву термометр…

Лікування позитивним біополем, що чергувалося з повітряними фітованнами, давало чудові результати. Справи мої йшли на краще, криза минула. Я вже міг вставати і трохи ходити по каюті. Хоч температура давно знизилася, Ігреков з педантичною точністю двічі на добу приходив зі своїм термометром. А через якийсь час навіть тричі.

Чи не передалися професорові медичні захоплення нашого Ропса?

Нарешті я не витримав:

— Професоре, чи не зробили ви часом стойку на голові?

— Стойку? На чому?

Я зітхнув з полегкістю. Адже я знав, як сумно кінчилася ця спроба у бідолашного Ропса.

— Я абсолютно здоровий! І незважаючи на це, ви тричі на день примушуєте мене міряти температуру…

— Температуру?.. — неуважливо перепитав Ігреков. — О! З твоєю температурою, Андрію, вийшла ціла історія…

І професор розповів, що протягом тижня, поки я хворів і занурення в анабіоз все відкладалося, в нього вивільнилося трохи часу. Вільний час треба було використати і професор почав міркувати, як допомогти нашому Ропсу. Інструкції для перевірки систем Ропса на зорельоті зберігалися. Але Ігрекова передусім зацікавила здатність робота вимірювати температуру. Справа в тому, що то була одна з незрозумілих вад чи похибок Ропса. Якщо раніше до нього зверталися з таким питанням, він неодмінно відповідав, що температура у нас підвищена. Так тривало доти, поки професор не надіслав запит на Землю в Центр координації польотів і з’ясував, що працівник, який відповідав за монтаж робота, настроював його інфрадатчики на температуру власного тіла. Можливо, температура його в той час була трохи нижчою за звичайну і тому, дивлячись па нас, Ропс вважав, що ми трохи хворі. Можливо, цим, до речі, й пояснювалася його підвищена медична турботливість.

Професору нічого не лишалося, як, після отримання відповіді із Землі, внести невеличкі корективи в медичну програму Ропса. А простіше кажучи, він зробив в його медпрограмі оптимумом температури позначку 36,6.

Але чому саме 36,6? — подумав професор, коли я захворів. Чому саме цю температуру нашого тіла ми звикли вважати нормальною? Чому, наприклад, не 34 або 37? І він вирішив поставити невеличкий експеримент…

З термометром в руці він тричі на день заходив до мене в каюту, а потім повертався до бортової біохімічної лабораторії, де до пізньої ночі поринав у роботу.

— І що ж? Що я вам допоміг визначити?

— Претендуєш на співавторство? — лукаво всміхнувся Ігреков.