Читати книгу - "Зоряне вітрило, Сергій Тимофійович Кургузов"

Одна з таких машин зупинилася навпроти телевізійної камери зорельота. З неї вийшла, точніше випливла, істота — я не повірив своїм очам — як дві краплі води схожа на професора Ігрекова. Хіба що вбрана вона була не у традиційний білий халат, а в комбінезон, немовби виготовлений з риб’ячої луски. Та замість пальців на руках у неї були плавці.

Істота зависла у товщі води перед телекамерою і з цікавістю роздивлялася зореліт.

Я мало не зомлів. З екрана на мене дивилися знайомі Ігрекові очі.

Неначе відчувши, що за нею стежать, істота зробила привітний жест рукою, або, точніше, плавцем.

— Хто ви? — зібравши залишки сил, гукнув я у мікрофон системи зовнішнього сполучення. І враз крізь булькотіння води почув підсилений електронікою голос: “Професор Вокергі!”

“Негайно повідомити екіпаж! — майнула думка. — Але ж це… Це зустріч із позаземною цивілізацією! Та ще й якою! Невідомого підводного типу…”

— Ви, професор?.. Професор, ви…

— Ти не впізнав мене, Андрію?

Прибулець з підводного міста якимось чином проник в рубку зорельота і міцно потиснув мені руку.

…Я розплющив очі. Поруч стояв професор Ігреков. Він торсав мене за руку.

— Тобі щось снилося? Ти кликав мене.

— Я? Вас? Я кликав професора Вокергі. А він махав мені плавцями…

— Який Вокергі? Які плавці? Андрію, ти мариш?

— Ні.

І я розповів професору про свій сон.

Ігреков слухав уважно. Тільки уточнив:

— Але ж зореліт справді провалився на дно океану Яо? І панцир планети справді був крижаним?

— Все так і було, — відповів я. — Ніколи не вибралися б з отієї жахливої пастки, коліт б не загін астрорятівників, що наспів вчасно.

— Самі б не вибралися?

Я сумно пожартував:

— На допомогу підводної цивілізації Яо сподіватися не доводилось.

— Помиляєшся, Андрію.

— Що?!

— Я ж обіцяв, повернувшись з лабораторії, розповісти останні новини. І от… — Ігреков показав висновки, зроблені комп’ютером. — Всередині океану Яо існує… життя!

— Життя?!! Хіба таке може бути?

— Вони говорять, — Ігреков кивнув у бік лабораторії, де над проблемами води з Яо чаклували його колеги, — що температура води в океані Яо, цієї загадкової планети, коливається від 0° до +80°, а тиск від 1000 до 10 000 атмосфер. Отже, температура у верхньому шарі верхньої мантії Яо гака, як на десятикілометровій глибині наших океанів. А у нас там існує життя!

— Професоре, але ж хіба можна говорити про якусь цивілізацію?

— Хто знає? — знизав плечима Ігреков. — Речовини для молекул життя могли з’явитися на Яо ще з протопланєтної хмари. А хімічні речовини, що спричинили появу органіки, могли виникнути завдяки і ектопічній активності планети, розпаду радіоактивних елементів, зміні тиску і температур…

— Але ж у Яо немає атмосфери.

— Льодовий панцир краще за неї захищає живе від радіації і космічних променів.

— Отже, на Яо можливе життя?!

— Думаю, все ж таки воно там існує! Аналіз води з контейнерів зорельота можна сприймати як свідчення того, що планета-океан сповнена життя!

Останні слова професора мене вразили найбільше. Звичайно, пригоду, яку ми пережили, інакше як жахливою не назвеш. Та коли треба буде полетіти на Яо ще раз, я запропоную свою кандидатуру одним із перших. Бо хто знає — можливо, підводний мудрець професор Вокергі і справді потисне мені коли-небудь руку!

А як ви гадаєте, чи не помилився у своїх висновках професор Ігреков?

Чи може існувати життя всередині планет-океанів?

На яких наукових відомостях грунтується ця смілива гіпотеза?

Дуже схотілося мені вирушити в оту прогулянку між зірок. Певна річ, не в буквальному розумінні, а в цілком звичайний для нашої доби спосіб: з’єднані фалом з бортом нашого зорельота, ми з професором Ігрековим поринули у світ невагомості.

Краса невимовна! З усіх боків тебе оточують міріади зірок, тисячі сонць, десятки галактик. Почуваєш себе ніби центром Всесвіту! І тим дорожчим стає відчуття Землі, коли дивишся на фал. що міцно зв’язує тебе з бортом зорельота…

Скафандр для таких прогулянок — справжнє диво техніки. Проте цього разу я помітив, що в ньому не все гаразд.

— Професоре! — гукнув я в мікрофон радіотелефону. — Здається, незабаром я переконаюся в тому, що “космічний холод” — не така вже й метафора.

— Не зрозумів! — тримаючись за фал, аби спіймати мене в поле зору, озвався Ігреков.

— Здається, система термозабезпечення дає перебій…

— Тоді, — в голосі професора почулися тривожні нотки, — тоді негайно повертаймося на зореліт…

Чим все це скінчилося? Елементарним нежитем. Ви тільки уявіть: надворі XXII століття. Ми з професором у відкритому космосі, за два світлових роки від Землі. Техніка на грані фантастики, а у мене прозаїчний нежить.

— Не поділяю твого жартівливого настрою, — сказав професор. — Адже це ламає всю програму польоту. З нежитем тебе вже не зануриш я анабіоз…

— Гадаєте, я перетворюся на бурульку?..

— Годі! — суворо мовив Ігреков. — Раджу тобі