Читати книгу - "Беззаперечна правда"

– Я часто йому кажу, хоча й знаю, що він не розуміє, що саме я маю на увазі, але зараз я поясню йому свою думку: якби його тут не було, то певно, і я не був би сьогодні живий. Той факт, що він тут і робить те, що він робить, до того ж робить це настільки добре і росте в своїх уміннях, дає мені мотивацію і інтерес до того, щоб залишитися в живих, тому що я вірю, що людина вмирає, коли втрачає інтерес до життя. Природа розумніша, ніж ми думаємо. Мало-помалу ми втрачаємо друзів, які нам небайдужі, і мало-помалу втрачаємо інтерес, доки нарешті не говоримо: «Якого біса я тут роблю? Мені немає заради чого продовжувати». Але моя причина бути тут – це Майк. Він дає мені мотивацію, і я житиму й спостерігатиму за його успіхами, і я не піду поки все, що я передбачив, не станеться, бо коли я піду, він не тільки знатиме, як боротися й розумітиме багато речей, але також буде знати, як постояти за себе.

Ось так. Це був знову той самий Кас, який майстерно тиснув на мене. Я знаю, що Кас вірив, що я впораюся з цим, але він також вірив, що в мене бракне впевненості, що я зможу цього досягти.

Потім вони запитали мене про моє майбутнє і мої мрії.

– Мрії – це коли ти лише розпочинаєш свій шлях. Тоді в тебе є мрії, які підживлюють мотивацію. Я просто хочу бути живим через десять років. Люди кажуть, що я стану бійцем на мільйон доларів. Ну, я знаю, хто я такий, і це важливіше за будь-чию іншу думку, тому що люди не знають, через що я проходжу. Вони думають, що я таким народився. Вони не знають, чого мені вартувало досягти того, що в мене є зараз.

– А через що ти проходиш? – запитав Алекс.

– Тренування. Бокс – це найлегше. Бій на боксерському ринзі – то просто відпустка. А ось у спортзалі мені доводиться повторювати вправи знову і знову, аж допоки всі м’язи не заболять. І глибоко в моєму мозку лунає думка: «Я не хочу цього більше робити», але я викидаю її з голови. На сьогодні це аматорські бої – все це лише забавки, трофеї та медалі, але я такий, як ти, я хочу заробляти гроші і стати професіоналом. Мені подобаються гарні зачіски, я люблю носити гарний одяг, золото, коштовності й усе інше. Щоб продовжувати такий спосіб життя, ти повинен заробляти відповідні гроші. Ти не можеш взяти пістолет і піти в банк. Ти можеш також робити щось, що тобі подобається.

Я працював надзвичайно багато і дуже жорстко. Мені ніколи ще не доводилось терпіти стільки болю, але наступного дня мені доводилося вставати і повторювати все знову. Я наполегливо працював заради тих Олімпійських ігор.

Офіційні представники збірної США не дозволили мені брати участь у змаганнях у моїй природній ваговій категорії, тому що Кас ворогував із представниками олімпійського боксу. Усе почалося з того, що вони хотіли, щоб я бився за команду США в Домініканській Республіці, але Кас не хотів мене туди відпускати, тому що ми не могли взяти туди Кевіна як мого тренера. Мені довелося б працювати з їхніми тренерами. Він також не хотів, щоб я їхав, бо боявся, що революціонери можуть спробувати викрасти мене.

Щоб помститися Касу, вони сказали йому, що мені доведеться боротися у ваговій категорії до 201 фунта. Тоді я бився в категорії понад 215 фунтів, тож мені довелося сісти на дієту. Я знову став носити весь день ті вінілові костюми. Мені це подобалося; я відчував себе справжнім бійцем – мені потрібно було важити менше на вагах, щоб важити більше в рейтингах. Я марив настільки сильно, що думав, ніби я роблю велику пожертву.

У мене був напружений графік підготовки до Олімпійських ігор. 12 серпня 1983 року я взяв участь у Національному турнірі штату Огайо. Першого ж дня я добився сорокадвухсекундного нокауту. На другий день я вибив два передніх зуба своєму противнику і залишив його десять хвилин лежати без свідомості. Потім, третього дня, чинний чемпіон турніру вийшов із боротьби.

Наступного дня ми вирушили в Колорадо-Спрінгс на Національний чемпіонат США. Коли я туди приїхав, четверо із шести інших бійців вибули зі змагань. Обидві мої перемоги стали нокаутами в першому раунді.

10 червня 1984 року я нарешті отримав шанс виступити на Олімпіаді. Моїм кваліфікаційним поєдинком став бій проти Генрі Тіллмана, старшого та досвідченішого боксера. У першому ж раунді я збив його з ніг так, що він майже вилетів крізь мотузки. Потім він встав, і я переслідував його протягом наступних двох раундів. Проте в аматорському боксі агресія не винагороджується, і мій нокаут зарахували так, ніби це був легкий удар на відліт. Коли вони оголосили про своє рішення, я не міг повірити, що вони дали перемогу Тіллману. Натовп знову був розчарований, і люди почали свистіти.

Я ненавидів ці аматорські поєдинки. «Ми тут боксери», – говорили ці начинені опудала. «Сер, я боєць. Моя мета – боротися», – відповідав я.

Весь аматорський боксерський клуб ненавидів мене. Їм не подобалася моя зухвала браунсвільська поведінка. Я поводився пристойно, але однаково було видно, як із мене виривається нью-йоркський бунтівник. І якщо мене вони просто не любили, то Каса зневажали. Він міг бути настільки надмірним, що інколи ставив мене в скрутне становище. Я ніколи не давав йому знати про це, але я завжди стояв там та слухав, як він свариться з цими хлопцями, але мені було занадто ніяково від того, як він із ними розмовляв. Він був дуже мстивий і завжди жадав помсти. Він не міг жити без ворогів, тож створював їх собі власними руками. Іноді я собі думав: «Чорт забирай, чому мені не дістався якийсь неконфліктний білий хлопець?» Мені було здалось, що я далеко від того світу, де люди кричать один на одного, що є духу. Але Кас був мені постійним нагадуванням, що не так далеко я звідти втік.

У мене був шанс помститися Тіллману за свій програш місяць по тому в олімпійському боксі. Я знову ганяв його протягом трьох раундів, і цього разу він зробив навіть менше, ніж у першому бою. Навіть Говард Козелл, який робив анонс для ABC, думав, що Тіллман перехитрив мене в нашому першому бою, і визнавав, що у мене було набагато більше шансів отримати рішення на мою користь.

Я був упевнений,