Читати книгу - "Материками й океанами"

Мерщій геть від них, у гори, де так вільно дихається серед виноградників, звідки нескінченно далеко видно синій океан. Яке прекрасне життя, між іншим, ще й тому, що людина може мандрувати!

Але стоянка біля Мадейри коротка, і от уже завіса хмар ховає обриси острова.

Наприкінці січня «Паллада» перетнула північний тропік. «Добре, тільки нічого особливого: так само, як і в нас у гарну літню днину», — повідомив Гончаров петербурзьких друзів про свої перші враження від плавання в тропіках. Чудова картина позолоченої сонцем Фінської затоки виникає в листі під його пером, і він додає: «Чи потрібно вам поезії, яскравих особливостей природи — не ходіть по них на тропіки».

Дивне відчуття не покидало Гончарова: все, що оточувало, мало для нього не стільки принадність новизни, скільки принадність спогадів. Він ніби проходив тепер практично уроки географії, бачив те, що було знайоме йому з дитинства, але потім якось зблякло в пам'яті.

Ось і ці острови Зеленого Мису ніби червонуваті кам'янисті брили, розсіяні по обрію. Все тут спалено нестерпною спекою і здається зануреним у вічний сон серед водяної пустелі. Він багато читав про ці острови. Кораблі завжди намагались мерщій прослизнути повз них, щоб не потрапити в штиль, коли раптом немічно повисають паруси.

Так, штилі, а не бурі жахали капітанів парусних суден у тропічних водах. Про смугу безвітря, яка оточує екватор, свідчили ще старовинні морські книги. Вони розповідали і про драми на нерухомих кораблях, які палило прямовисне всезасушливе проміння. Вичерпувались запаси харчів, закінчувалась прісна вода, і матроси вмирали, посилаючи прокляття сонцю екватора.

І «Паллада» потрапила в штиль. Паруси обвисли. Ніби розплавлений метал, лежав океан — сліпучий, величавий і нерухомий.

Скориставшись легким пасатом, «Паллада» якось перетнула екватор, опинилась у Південній півкулі — і тут майже завмерла на місці. Це було тим лихіше, що корабель перебував в океані вже сорок діб.

Користуючись затишшям, матроси, серед яких були майстри на всі руки, шили білизну, шили чоботи. В безтурботній тиші далеко лунали удари молота об ковадло і кукурікання суднових півнів. Варто заплющити очі —і здавалось, що ти десь біля сільської кузні. Але табуни літаючих риб і акула, яка випірнула раптом з глибини океану біля спущеного у воду паруса, на якому купалися матроси, нагадували про те, як страшенно далеко був фрегат від рідних берегів.

Надійшла масляна. Там, у Росії, хвацько мчаться на морозі тройки, тут сім потів від спеки сходить. Але матроси все ж влаштували собі катання, як на масляну. Не біда, що нема тройок! Дивись — і помчали верхи один на одному по палубі і молоді, і сивовусі.

Гончаров у дні затишшя багато і старанно працював. Час тепер летів для нього з неймовірною швидкістю. Адже він був на кораблі не гостем, не пасажиром, а секретарем експедиції, йому доводилось вести детальний дорожній журнал і займатися службовою перепискою. Крім того, на прохання адмірала він викладав словесність молодшим офіцерам. Нарешті чимало часу забирали нотатки для майбутньої книги.

Гончаров завжди був суворий і вимогливий до себе, намагався викінчувати, відшліфовувати кожну фразу. Він уже шкодував, що на початку подорожі писав величезні, детальні листи, замість одразу зайнятися роботою над книгою. Він вирішив обов'язково попросити друзів, щоб ті зберігали листи: можливо, здадуться. І вони справді здались, ставши за основу деяких розділів книги.

Довго тримав «Палладу» штиль, але ось нарешті океаном пробігли брижі. Незабаром вітер уже свистів у снастях і ніс корабель до Мису Доброї Надії, до крайньої південної точки Африки, де на кордоні Атлантичного та Індійського океанів точиться вічна боротьба води, вітру і каміння, де часто сходжуються шторми і бурі.

Загриміли якірні ланцюги. «Паллада» гойдалась на хвилях біля чорних скель, які нагадували стіни величезної фортеці. Стояти тут розраховували довго: корабель потребував ремонту. Адмірал Путятін скаржився в Петербург: «… якості фрегата виявились дуже незадовільними», і просив замінити «Палладу» новим судном.

Здавалось би, Гончаров міг насолоджуватися на стоянці спокоєм і відпочинком. Але ні, почуття обов'язку перед своїми майбутніми читачами змусило його вирушити в стомливу наукову екскурсію по Південній Африці.

Він побував у Кейптауні і ближче пізнав життя однієї з англійських колоній, де племена кафрів, погано озброєні, не раз зраджувані своїми князьками, вели вперту боротьбу з гнобителями. Він побачив, що на корінних жителів Африки тут зважають не більше, ніж на робочу худобу, витісняють їх вглиб країни.

Гончаров помічає, що колонізатори «носяться з своєю гордістю, як курка з яйцем, і кудкудахкають на весь світ про свої успіхи», забуваючи, якими темними засобами вони придбали права на чужому грунті. Адже навіть у роки війни в Африці дух гендлярства виявився над усе: кафри купували зброю і порох від… англійських купців, які наживались на крові своїх солдат.

Під час екскурсії по Африці Гончаров зібрав чимало історичних, географічних і статистичних відомостей. Вони склали цікавий нарис маловідомої тоді країни. Цей нарис став потім розділом книги.

Та ось «Паллада» покинула Мис Доброї

Надії. Так назвав мис один з португальських королів, який плекав надію на відкриття коротшого шляху в казкову Індію. Тільки-но фрегат увійшов у Індійський океан, як жорстокий шторм накинувся на нього зі всією силою, і не можна було не погодитися, що мореплавець Діаз набагато вдаліше назвав південний край африканського материка: мисом Бур.

Блискавки, що сяяли в нічній пітьмі, освітлювали клапті шумовиння, воду на палубі, натовп матросів, які тягнули снасті. Капітан фрегата Іван Семенович Унковський покликав Гончарова помилуватись на розбурхану стихію.

— Яка картина?

— Неподобство, безладдя! — відповів Гончаров і пішов у каюту.

Цю фразу багато хто не хотів йому пробачити. Так, мовляв, сказати про грізну стихію міг тільки Обломов. Але ж шторм уже не був дивиною для письменника. Він бачив не тільки сяєво блискавок, але й тяжку працю моряків, які борються із стихією, знав, що після шторму довго доведеться лагодити корабель. Нарешті