Читати книгу - "Смерть ходить по музею"

це — кіт. Тієї ж миті з'явився кіт, узяв листа і прочитав його. На очі в нього навернулися сльози, і він запитав капітана, чому той не прийшов зразу ж, як обіцяв. Не втерши сліз, він накинувся на капітана й задряпав його на смерть. А сам вискочив у вікно, але на льоту перетворився на камінь і застряв над вхідними дверима. Він і досі там.

— Ви несповна розуму, — засміялася Грета. — Спершу приходите, щоб засадити нас із Діком у тюрму за крадіжку, а потім розповідаєте моторошні історії про скам'янілого кота.

— Щоб вижити, людині просто необхідно бути трохи несповна розуму. Але не хвилюйтесь. Я не посаджу вас під замок, а Дік не скам'яніє. Обіцяю.

Хотілося б мені дотримати своєї обіцянки, міркував я на вулиці, дивлячись на кам'яного кота над порталом. А справді, цікава історія. Таке буває із старими будинками у старих містах.

Я повільно рушив додому. Там на мене чекала інша кицька. Не з каменю. До того ж голодна.

Прихопивши в магазині пакет, я поставив його перед Клео і був зустрінутий надзвичайно сердечно; вона знала, що буває всередині таких пакетів, розуміла, які радощі приховані за простенькими упаковками з рибного магазину. Вона улесливо занявчала, потерлась об мої ноги, піднявши хвіст свічкою і пожираючи мене очима.

Коли мої обов'язки щодо Клео було виконано і вона, примостившись у куточку на підлозі, почала наминати свій сріблястий сніданок, я сів до телефону. Калле Асплундові слід дізнатися про те, що тепер знаю я.

— Комісар Асплунд зайнятий, він на важливому засіданні, — почув я неприязний, металічний голос секретарки.

— Але й у мене важлива справа, — заперечив я. — Скажіть йому, що дзвонить Юхан Хуман.

— Вам доведеться зачекати, — так само холодно відповів голос.

Проте вона помилилась. Калле побажав говорити зі мною негайно.

— Привіт, Юхане. Я щойно від прем'єр-міністра. Весь уряд зачинився на нараду. От усе й з'ясувалося. Та якщо ти про це бодай натякнеш…

Навіть повітря дихало погрозою.

— То в чому ж річ??

— Він одержав листа. Прем'єр-міністр. Маленька листівка, а на ній літери, вирізані з газет. Як і в тебе. Написано таке, слухай уважно: «Випустиш Бранка і Шмідта — дістанеш назад корону».

— Що за Бранк? — запитав я. — І хто такий Шмідт?

— Вони з «Червоного серпня». Терористична група, лівіша, ніж «Баадер — Майнгоф». Їх узяли цієї осені, коли вони намагалися проникнути в одне посольство. Пам'ятаєш, звичайно. У них було із собою кілька кілограмів вибухівки, і вони, очевидно, збирались підкласти бомбу в кабінет посла. Тепер вони відбувають два роки в Кумлі.

— Он воно що, — сказав я. — От ми й дізналися, чому вкрали корону. І скіпетр із державою. Причина завжди знайдеться.

XVI

То був дивний суб'єкт — у чорному береті, в окулярах у чорній оправі, в зеленому плащі з капюшоном. З голою, мов яйце, головою і довгим носом, що стирчав з-під окулярів. Він обережно підняв кришку білого унітаза, що стояв посеред кімнати без будь-якого призначення, й роздивлявся його, як ото роздивляються експонат із Музею сучасного мистецтва. Та ніхто не звертав на нього уваги. Всі були поглинуті своїми справами — піднімали, перевертали, крутили і обнюхували тисячі найрізноманітніших предметів, виставлених тут на огляд і для оцінки.

Я повільно проштовхнувся в юрбі. Зі стелі світили тьмяні лампочки, а повітря тут, у демонстраційному залі аукціону, було, як завжди, препаскудне.

Біля мене на довгому столі стояла невелика залізна піч, мабуть, із старовинної швацької майстерні, про що свідчили шість гнізд для прасок, які підвішувалися по колу. «Лудвігсберг, Стокгольм» — проголошували залізні опуклі букви на черепі цієї дивної штукенції.

Поряд стояв картонний ящик, заповнений бляшанками від печива й битою порцеляною; там-таки лежала пара потертих, подряпаних боксерських рукавичок, які давно вже відслужили своє на ринзі. І ще старий гербарій, оправлений у зелені крапчасті палітурки — згадка про літо, яке безповоротно відійшло. Колись давно у нашій школі влаштовували «зелені дні», коли ми вирушали до лісу з нашим меланхолійним учителем біології. Він звичайно ховався за кам'яним валуном з книжкою в руках, а ми з торбинками для гербаріїв та довгими гострими лопатками гасали по лісовій галявині, мов очманілі. В торбинках у нас лежали бутерброди й пляшки від віскі, в які ми наливали молоко.

Поряд з гербарієм я побачив щось зовсім чудернацьке — воно мало зображувати замок у долині Луари. Один його ріг був прикритий старою німецькою каскою часів першої світової війни.

Далі стало просторіше, тиснява зменшилась. Біля старовинного годинника з клавікордом стояла ручна прядка.

На стіні позаду тіснились яскраві літографії Міро, Полякова й Джоліна. Чорні столові меблі в стилі пізньої готики, здавалося, збирались вирушити на власний похорон похмурою і пишною процесією.

На перських килимах, які покривали вузенькі столи, були в безладді розкидані глобуси та грамофони. Тут же літня дама пильнувала свої скарби: срібні чайні ложечки та прикраси, заховані під склом, яке вона час від часу піднімала, щоб зацікавлений покупець міг краще їх роздивитися. У неї над головою, на товстому сталевому дроті, висіла зворушлива низка потертих обручок.

Я підійшов до круглого столу подивитись великий, у стилі ампір, годинник із відшліфованого чорного порфіру. Поруч зі мною стояла молоденька дівчина, вона крутила в руках бронзову статуетку. Я мигцем глянув на неї. Статуетка зображувала добродія з дамою, які сплелися в палких обіймах і вже досить далеко просунулись у своїх стосунках. Дівчина усміхнулась. Смішно, звичайно, але я трохи соромлюся вродливих дівчат. А надто тих, які цікавляться подібними статуетками.

Зате біля другого столу я затримався довше. Річ була пречудова, що й казати. І тільки з однією вадою: другий предмет із комплекту зберігався в музеї. Я розглядав супову вазу доби рококо, яка виблискувала за склом вітрини, захоплювався її благородною простотою й уже вкотре міркував про те, як вигідно відрізняється шведське срібло від перевантажених