Читати книгу - "Куди залітають лиш орли"

Сміт заходився вивчати плани замку, які йому дала Мері, а Шаффер тим часом ретельно зв'язав обер-лейтенанта нейлоновою линвою, заткнув йому рота кляпом і зрештою запхав його в шафу. Для певності він ще й підпер її дверцята ліжком.

— Готово, босе. Що далі?

— Хвилиночку. Ще раз перевірю. Спершу ліворуч, далі сходами вниз, потім знову ліворуч. Золота вітальня. Тут полковник Крамер вершить свій суд. У кінці — галерея менестрелів.

— Що? — перепитав Шаффер.

— Галерея, де колись виступали менестрелі. Ще один поворот праворуч — і ми в східному крилі. Знову вниз і ліворуч. Не забути про телефон.

— Тут? — здивувався Шаффер. — Ми ж перерізали дроти.

— Але не ті, що між замком і казармами. Ми ж не хочемо, щоб вони свиснули — й сюди примчав полк альпійських стрільців. — Сміт повернувся до Мері. — Вертоліт усе ще тут?

— Був тут, коли я сюди приїхала.

— Вертоліт? — Шаффера ця звістка вразила. — А нащо їм та пташка?

— Потрібна. Вони можуть або вивезти Карнебі звідси, якщо почнуть аж надто нервувати, або ж використати його, щоб відрізати нам шлях до відступу.

— Якщо до відступу дійде…

— В тім і вся річ. Як ви ставитеся до того, щоб похазяйнувати біля вертольота, лейтенанте Шаффере? З вашої особистої справи видно, що, перед тим, як вас затягнули до десантного літака, ви були добрим водієм і професійним механіком.

— Я був добровольцем, — промовив Шаффер з гідністю. — А щодо кваліфікації, то вибачайте… Але дайте мені чотирифунтового молота — і я знешкоджу вам усе, від велосипеда й до бульдозера.

— А без молота?

— Треба буде помізкувати. Сміт повернувся до Мері:

— Як можна побачити ту машину?

— Звідти. — Вона показала на двері. — Всі вікна в коридорах «Шлосс Адлера» виходять на подвір'я.

Сміт прочинив двері, роззирнувся на всі боки й ступив до вікна на другому боці переходу. Шаффер пішов услід за ним.

Світив місяць чи ховався за хмари — все подвір'я в замку однаково яскраво осявали два потужні прожектори над важкою заґратованою брамою, ще один — на другому боці подвір'я, над входом до замку. Ще по чотири прожектори стояли на висоті приблизно десяти футів над західним та східним муром замку. Світло горіло у вікнах північного та східного муру. Але найяскравіший прожектор світив над вертольотом, що стояв під напнутим брезентовим тентом. Чоловік у зеленому комбінезоні порався в двигуні. Сміт торкнув Шаффера за руку й повернувся до кімнати. Мері причинила за ними двері.

— Річ нескладна, — промовив Шаффер. — Тобто зробити так, щоб ця штука більше не полетіла. Входжу в головну браму, заколюю чотирьох вартових, задушую чотирьох доберман-пінчерів, забиваю ще двох чи трьох озброєних типів, які весь час там патрулюють, вкладаю ще два десятки солдатів, що цмулять пиво в погрібку неподалік, розправляюся з хлопцем, який копирсається в двигуні. А тоді вже знешкоджую цю штуку.

— Гаємо час! Ми вже й так затрималися тут.

Сміт згорнув план і повернув його Мері. Коли та сховала його до своєї торбинки, він насупив брови. — У торбинку — ось що. — Він дав їй «маузера» полковника Вайснера. — А план і свого «ліліпута» сховай на собі.

— На собі? Я зроблю це, коли повернуся до своєї кімнати.

— Ох, ці мені лейтенанти-янкі, що увесь час вештаються поруч, — промовив Шаффер із смутком. — Дякувати Богові, я не такий чоловік!

— Він хоче сказати, що зосереджений нині на вищих матеріях, — пояснив Сміт і позирнув на годинник. — За тридцять хвилин спробуємо впоратись.

Вони обережно вислизнули за двері й рушили коридором упевнено й бадьоро, навіть не намагаючись ховатися. Торба з автоматами, линвою, гранатами й вибухівкою недбало погойдувалася на Смітовій руці. Вони проминули солдата в окулярах зі стосом паперів і дівчину з тацею — обоє не звернули на них жодної уваги. Дійшли до кінця коридора, повернули праворуч і крученими сходами спустилися на три поверхи до рівня подвір'я. Короткий широкий перехід з двома дверима з кожного боку вивів їх до головного виходу на подвір'я.

Сміт відчинив двері й роззирнувся. Картина була майже така сама мальовнича, якою її описав Шаффер: скрізь стояли озброєні вартові з собаками. Механік у комбінезоні все ще копирсався в двигуні вертольота. Сміт тихо причинив двері, звернувши водночас увагу на інші — перші праворуч у переході. Вони були замкнені.

— Початуйте там, у кінці коридора, — наказав Шафферу Сміт.

Як тільки Шаффер зайняв свій пост, Сміт дістав зв'язку відмичок. Третя підійшла, і двері подалися під рукою. Сміт жестом підкликав до себе Шаффера.

Причинивши й замкнувши за собою двері, вони роззирнулися в тьмяно освітленій знадвору кімнаті. Вона виявилася пожежною частиною замку. На стінах висіли згорнені шланги, азбестові покривала, гаки й сокири, а різноманітні помпи та вогнегасники займали майже весь її простір.

— Чудово! — пробурмотів Сміт.

— Краще й не буває, — погодився Шаффер. — Але навіщо?

— Якщо тут когось залишити, — пояснив Сміт, — його знайдуть хіба що тоді, коли в замку спалахне пожежа, так? Отже… — Він узяв Шаффера під руку й підвів його до вікна. — Отой хлопець, що порається біля двигуна, приблизно такий самий на зріст, як і ви, правда ж?

— Не знаю. Але якщо ви замислили те саме, про що подумав я, то я не хочу про це нічого й чути.

Сміт зашторив вікно й увімкнув світло.

— У вас є кращі ідеї?

— Дайте мені трохи часу…

— Я не можу дати того, чого в нас немає. Скидайте куртку й ставайте з пістолетом навпроти дверей. Я повернуся за хвилину.

Сміт вийшов, причинивши, але не замкнувши за собою