Читати книгу - "Браслет із знаком лева"

І лише коли Марта допленталася до дверей, що мали вести ще кудись, почула дитяче:

— Вітаю вас на кейфі.[12]

До неї посміхалася молоденька арабка, ще дитя, вбране у легеньку білу сукню і такий же оздоблений гаптованим мереживом фартушок. На чорній, кучерявій голівці дивом трималась така ж заколка.

— Мене звати Омо, — дзвеніло дівча. — Це ваші апартаменти. Я вам зараз усе тут покажу.

Білосніжна зала з інкрустованою мармуровою підлогою слугувала вітальнею. Стіни з панелей білого дерева під стелею завершувалися різьбленим квітковим орнаментом. Тут вирувало стільки сонця і світла, що, видавалось, кімната позбавлена стін. Лише прозора, з люрексовою ниткою фіранка, за якою простяглася велика тераса, гойднулася при відкритті дверей.

Праворуч — спальня. Балдахін ховав обриси величезного ліжка, за дзеркалами, що йшли вздовж лівої стіни, вміщувалися шафи.

— Все, що вам потрібно, незабаром привезуть, — пояснювала Омо.

За колонами, праворуч від ліжка, у ротонді, оздобленій білим, з ледь помітними рожевими прожилками мармуром, виблискував басейн. До води вели сходи, по обидва боки яких на присадкуватих мармурових столиках стояли кришталеві вази з трояндами. Дихати тут було легше, звідусіль тяглася прохолода.

— Я б води холодної випила, Омо, — нарешті заговорила Марта.

Омо крутнулася на одній нозі, потім зойкнула, гречно вклонилась і запросила до вітальні.

— Прошу. Що бажаєте? — і перед Мартою відчинилися дверцята заповненого усілякою всячиною бару.

Серпанок перед очима заважав чітко і реально сприймати усе навколо. Побачене мінялося рекламними кольоровими слайдами. Марта жадібно пила якийсь сік і не могла напитись. Тільки кубики льоду, що торкнулися порепаних вуст, дали змогу трохи розігнати туман перед очима.

Поки Марта пила і довго пережовувала несмачну у порівнянні з львівським «Світочем» цукерку, у вітальню туди-сюди снували безликі молодиці, розпаковували пакунки, розкладали перед Мартою одяг, кількість якого могла скласти колекцію салону жіночого вбрання, потім ховали це все у шафах і з поштивим поклоном задкували до дверей.

Нічого собі початок нового життя, — холодок небезпеки розповзався по всьому тілу. Може, якби вона не була такою втомленою і так не боліла голова, вона б спробувала розібратися, в якому становищі опинилась.

— Я вам приготувала ліжко, — вгадала її думки Омо. — Відпочивайте.

— Так буде найкраще, — підвелася з крісла Марта. Ковзнула поглядом на терасу. Там відпочивали люди. За столиком спиною до неї сидів господар острова. І другого, рудого, товстого чоловіка, на коліна якому вмостилася голісінька дівчина, котра щойно вийшла з басейну, вона теж знає. Вони ж летіли у тому літаку! Дякувати Богу, і він врятувався. Може, щось знає про Майкла, про Стефана отой РУДИЙ, ТОВСТИЙ. Слова, якими подумки охарактеризувала зовнішність попутника, — НЕ ЇЇ. (… Бережись Ероута. Він тут. Рудий, то-о-ов-стий…)

Раптом холодне і лякливе відчуття правди піднялося в ній: Ероут тому тут опинився, бо полює за скарбом і те, що йому потрібний ключ — зрозуміло, як Божий день.

Кинулася до столика, на якому залишила браслет. Він лежав на місці. Поки що! Але ж Ероут його шукатиме! А знайшовши, розраховує отримати браслет з поясненнями, що й до чого. Може, віддати ту металеву фіговину Ероуту? Ні, краще продати за квиток до Мельбурна і найголовніше, щоб допоміг вибратись звідси. Нехай усе йде під три чорти: і Ель Даві з його витребеньками, і казна-який скарб, і невизначеність. Жила ж вона якось без багатства, без комфорту, без боязні, без пригод. Якось було…

Давай, валяй далі, совдепівська вихованко. Принеси Ероуту браслет на тарілочці. А він його забере, наплює на тебе і твою ментальність, ще й іржатиме з тебе. Не будь цілковитою дурепою!

Але настирливо випереджало хаос думок застереження померлого.

… Там усе твоє. ТВОЄ…

А й справді, чого це вона має віддавати ключ від скарбу тому Ероуту? Яке він має на нього право? Ясна річ, — абсолютно ніякого, оскільки її застерегли від нього.

… усе ТВОЄ…

Браслет треба негайно заховати так, щоб його ніхто не знайшов! А там — побачимо, — вирішила Марта. Тільки, де заховати, якщо Ероут переверне усе, раз опинився на острові біля неї. Не подався далі, куди летів, а сидить і пильнує її. Може, навіть Ероут і уб’є її, якщо не віддасть браслет і не розповість про його таємницю.

Е ні, вона не буде наївною дурепою! Це — у минулому. Новий шмат життя — це нові клітини розуму, а не тарілка манної каші, і добряча порція роз-суд-ли-вос-ті!

Кидається від вікна — куди ж заховати браслет? Він блискучий, його відразу знайдуть, куди б не запхала. Очі перебігають з одного предмета на інший. І лише коли ковзнула поглядом по цілому ряду пляшечок з різнокольоровими лаками для нігтів, знайшла, що шукала.

— Омо, чекай на мене у спальні! — майже крикнула на дівчинку і та блискавично метнулася виконувати наказ нової господині.

Швидко замалювала поверхню браслета білим лаком. Залишилось одне — почепити його на рельєфний виступ різьбленого білого листочка вгорі, на панелі. Підсунула до стіни легку канапу, поставила на неї крісло, видерлася на нього і прилаштувала-таки браслет. Глянути б, як вийшло. Марта примружує очі і відводить голову трохи назад — щоб краще роздивитись, чи розчиняється фарбоване тіло браслета на тлі білого орнаменту. Однак серпанок не дав такої можливості. Несподівано накрив усю і потягнув кудись у сріблясту імлу…