Читати книгу - "Браслет із знаком лева"

Стефан полегшено зітхнув — він потрапив у цивілізоване середовище і нарешті усе проясниться. Однак вояки мовчки випхали його з машини і кудись потягли.

— Я вимагаю зустрічі з польським консулом! — вигукнув Стефан. — І то негайно!

Однак його волання проходили повз вуха. Тепер його тягли до благенького човна, що стояв на поштивій відстані від розкішних швидкохідних суден.

— Чуєте ви, загальмовані вилупки, куди ви мене тягнете? Куди і чого?

Стефана кинули на дно старого човна так, ніби він був мішком з непотрібним мотлохом. Двоє обдертих чоловіків, низькорослих і висушених, з розкосими швидкобігаючими очима (від переляку?), уже поралися з мотором. Вони намагались уникнути поглядом того, кого їм кинули на дно човна.

На щастя, Стефан устиг повернути обличчя на бік, що врятувало ніс, який би від неминучого удару перетворився на криваве місиво. Зате права вилиця прийняла увесь тягар падіння на себе і набрякала короткими пульсуючими поштовхами. Стефан застогнав і заплющив очі. Ще кілька таких кидків, і його вилиця видметься на кулак, а він дивитиметься на отих обдертих амеб-смердючок так, як це робить камбала, у якої два ока на одному боці. Перспектива, гірше нема куди. Якщо це все не припиниться, у нього черепок буде боблятися як у інфантильного і він перестане реагувати на те, що діється поруч, хіба що, як його названа сестра камбала, випускатиме ротом замість слів повітряні бульбашки і виставлятиме вилицю з двома очима, одне з яких од подиву саме скосоочиться.

З трудом розплющив очі — до нього нахилилося знайоме червонощоке обличчя попутника, з яким летіли злощасним рейсом.

— Честь, приятелю! — пересилив біль Стефан.

— Живий, живий, старий, ну, ти молодець! Їй-Богу, радий… Тільки, заради всіх святих, поясни, що навколо нас коїться? А то суцільна маячня якась. Бачиш, як мене пердолять якісь бебехнуті гнойки…

Теодор Ероут лагідно поплескав Стефана по обличчю. Дурна асоціація: так само робив Гітлер, коли благословляв унтерюгенсів. Знав, стерво, що діти загинуть, а грав з себе благословителя рейху. Цей жест ніколи не подобався Стефану, і він відсторонився, однак Ероут напучував у тому ж дусі:

— Затям собі: тебе знайшли он ті нещасні бідні рибалки од-но-го. Зрозумів? Тебе і нікого більше!

— Е ні, приятелю. Разом зі мною була Марта.

— Якщо ти будеш слухняним хлопчиком, то мусиш затямити, що ніякої Марти з тобою не було!

— Із злістю перебив Ероут. І додав вбік:

— Якби не Даві, я б ломаного гульдена не дав за твоє життя. Навіть бляшанки тоніка.

— То це ти у нас тоді воду поцупив? Ти?

Ероут дрібно захихикав і штовхнув Стефана носком черевика.

— Я! Я, приятелю. Мені ще жити треба і добре жити, а тобі, як вдасться…

Останнє, що запам’ятав Стефан, коли металева голка заштрика з якоюсь ін’єкцією впилась йому в ліве плече, було зовсім недоречне, майже неприродне злиття червонощокого обличчя з жовтогарячим рятівним жилетом, який ледве тримався на тому одоробалу, коли випихали його разом з Майклом, рятуючи, з літака…

їхали мовчки. Біля водія попереду незворушно сидів володар острова. Він жодного разу не озирнувся до Марти і навіть на вибоїнах утримував рівновагу.

Дівчата залишилися на березі, — Даві лиш рукою злегка крутнув, відганяючи їх від машини, і на своїй мові сказав одне-єдине слово, схоже на котяче бри-и-и-сь.

Ну й чорт з ним, з його середньовічною пихатістю. Її зараз найбільше непокоїть, чому так нагло забрали від неї Стефана. Де він? Що з ним?

Відкрите авто повагом тяглося вздовж піщаних дюн у протилежному напрямку від того, куди повезли Стефана. Різкий поворот вліво цілком змінив одноманітний пейзаж у жовтих тонах. Скільки часу вона бачила перед собою пісок-пісок-пісок і сонце-сонце-сонце, крізь яке боляче було дивитися?

Те, що вона бачила перед собою, копіювало кінокадри заокеанських стрічок, в яких оператор смакував показом шикарних вілл мільйонерів. Величезні басейни та фонтани обдаровували прохолодою, квітники — пишним цвітом і паморочливим ароматом, доріжки, мощені дрібною кораловою — де білою, де червоною крихтою, запрошували пройтися. Усе це досі було поза її реальністю. Зате тепер проступало настільки зримо, що серце зайшлося від отієї навальної краси. Голова злегка паморочилась, усю навколишню красу бачила тепер мов крізь скло.

У скронях озивався біль і човплося одне й те ж речення з газети «Daily», недоречне у казковому оточенні, ще не протруєне феміамом райського дивоцвіття, тому цілком реальне і тривожне.

Тут відпочиває нафтовий король. (— Мартусю, кохане, почитай тен бздур! — Тоді Стефан простягнув Марті індонезійську газету «Daily». — Попадш, на цо чловєк витрача пеньондзи!)

І фотографія… Здається, той чоловік має ім’я Ель Даві. Там, на березі, Стефан не впізнав його, хоча сказав, що десь бачив. А це ж про нього писалось, що він викупив острів на час відпочинку і привіз сюди для розваг чималу компанію молодих жінок, з якими, вочевидь, спілкується не про збут нафти. Невже і я повинна стати для нього черговою забаганкою? Але цього не може бути! І взагалі, хіба може бути таке в останні роки двадцятого століття?

Машина загальмувала біля розкішного будинку. Ель Даві сам відчинив дверцята авто і гречно запропонував Марті руку.

— Це мій гість, — представив дівчину численній обслузі, що поштиво схилилася поодаль. — Проведіть панночку до її покоїв.

Марту відразу оточили кремезні, мов чоловічі, постаті арабок. Гелгочучи між собою, показували куди йти. Метушились одна перед другою, запопадливо вишиковувалися вервечкою, вздовж якої мусила ступати по кризі сніжнобілого мармуру.

— Тут хтось говорить по-англійськи? —