Читати книгу - "Агент №13"

затуливши руками обличчя, не хотіла чи не сміла глянути в його обличчя. Так, вона не помилилась. Була вже на п'ятому місяці вагітності. «Одягайся!» — наказав він і знову почав мити руки. В ті хвилини він мимоволі проклинав ту мить, коли познайомився з Пірошкою. Дурниці! Кохання ніколи не ходить стежками здорового глузду.

Може, саме це і є хорошим і принадним у коханні? Правда, коли він познайомився з дівчиною, йому ще нічого не було відомо про сім'ю Гаморі. Тоді він просто по вуха закохався в цю вродливу дівчину і не володів собою. Не знав він і про те, що Янош Гаморі — людина строгих правил, єдиний і повноважний представник кількох західних торговельних фірм і підтримує тісні зв'язки з органами влади. «Що ж тепер буде?» — почулося боязке запитання дівчини. Він озирнувся і, скидаючи халат, відповів: «Народиш дитину, і ми з тобою поженимось». — На обличчі Пірошки відбився жах. «Ні, краще я накладу на себе руки», — простогнала вона. «Дурниці! Це ти завжди встигнеш зробити». — Він добре знав, що це пусті слова: Пірошка, власне кажучи, теж була фанатичкою, тільки це в неї проявлялося не в релігійності, а в пристрасному коханні…

Нарешті Сюч отямився від спогадів, відчув на собі допитливий погляд Шалго.

— Я по хотів робити їй аборт, — промовив ослаблим голосом. — Я тоді пішов до її батьків. Зустріли вони мене так вороже, що годі було й заїкнутися про вагітність дівчини. — Губи його скривилися в гіркій посмішці. — Гадаєте, що вони зі мною розмовляли? Помиляєтесь. Вигнали, що й пригрозили. Гаморі заявив, що подасть на мене в суд.

— І все-таки ви зробили їй аборт? — перепитав Шалго.

— А що мені залишалося діяти? Звичайно, зараз, з позиції третьої особи і з відстані п'ятнадцяти років, усе це виглядає зовсім інакше. В п'ятдесят п'ятому році в цих справах у нас було повне безладдя. — Він махнув рукою. — Так, я зробив їй аборт. Старий негідник зчинив скандал. Хоч вони й не знали певно, що дитина від мене. Знали тільки, що на прохання дівчини аборт зробив я. Три дні все було гаразд. На четвертий день у Пірошки несподівано виявилась емболія. Мене пізно повідомили. Гаморі вже нічого було втрачати, і він подав на мене в суд. Мені дали п'ять років. Це все. Вас іще щось цікавить?

— Робити ґудзики навчились у в'язниці? — поцікавився старий.

— Так. Я там чотири роки працював у ґудзиковому цеху. Тим самим займаюся й по звільненні.

Шалго співчутливо дивився на Сюча: знав, той говорить правду. Одержана з Будапешта інформація підтверджувала кожне його слово. Відбуваючи строк, він одержав добру характеристику, бо сумлінно працював, гарно поводився.

— Тепер панночка Беата — ваша компаньйонка? — запитав, кивнувши на дівчину.

— Яке це має відношення до справи? — огризнулася Беата.

— Ми, «лягаві», дуже допитливий народ, — відповів старий, глузливо наголошуючи на слові «лягавий». — А я особливо допитливий. Ситуація змушує до цього. Адже офіційно ви наречена Гейзи Салаї і водночас проводите «вікенд» із паном Сючем. Щиро кажучи, це надто складно, для мого розуміння. Знаєте, я старомодний, отже, й консервативний тип.

— Ви не консерватор, а звичайний міліціонер, — глузливо докинула дівчина. — Якби розумілися в тонкощах людської душі, то з вас був би не міліціонер, а, скажімо, професор…

— Або Катя-розумниця[9], — перебив її Шалго. — Однак з усього тільки «лягавий». Крім того, мушу сказати: хоч пан Салаї й не міліціонер, проте він теж не зміг осягнути всієї глибини складної духовно-психологічної ситуації. У зв'язку з цим було б непогано, якби ви мені дещо пояснили. Поки що тільки мені.

— А що тут пояснювати? Гейза — справді мій наречений. Але я кохаю Тібора. Оце й усе.

— А Віктора Меннела ви теж кохали? — поцікавився старий, зиркнувши на Сюча, котрий сидів мовчки.

— Він залицявся до мене, але між нами нічого не було, — відказала дівчина і повернулась до Сюча: — Невже я зобов'язана відповідати на кожне запитання цього старого індика?

— Не зобов'язані, панночко, — відповів Шалго, вдаючи, що не почув образи. — Ви дозволите скористатися телефоном?

— Куди це ви хочете дзвонити?

— До майора міліції Балінта. Запрошу його сюди. Він не індик і не старий, як оце я, тому на його запитання панночка, гадаю, відповідатиме. Мені байдуже, яким чином я одержу відповіді на свої запитання: з допомогою посередника чи без нього.

— Беато, не верзи дурниць, — тихим, благальним голосом втрутився Сюч. — Не треба ще більше каламутити цю прокляту справу. Краще розкажи правду: сподіваюся, пан Шалго не зловживатиме своїм становищем.

— Борони боже, — вигукнув старий і вийняв із задньої кишені брюк посвідчення. — Якщо це заспокоїть даму, то — ось. Я офіцер міліції, — правда, в запасі. — Беата глянула на посвідку і махнула рукою. Старий продовжував: — Де ви познайомилися з Віктором Меннелом?

— В Італії, минулого літа. Ми відпочивали там з матір'ю та з нареченим.

Шалго, якому полковник Кара ще вчора увечері розповів про «покаяння» Губера, насторожився, але не виказував свого здивування. Он воно що! Отже, перед ним сидить та сама угорська дівчина, про яку згадував Губер! Усе сходиться — дівчина, наречений, мати. Проте водночас його взяв сумнів. Ні, це було б занадто просто.

— У вас були з Віктором Меннелом… Інтимні зв'язки?

Беата мовчала.

— Кажи все щиро, — підштовхнув її Сюч. — За це не карають.

— Так, я була його коханкою.

— Ваш наречений знав про це?

— Згодом дізнався. З того часу й ревнує. Стежить за кожним моїм кроком.

— Та й не дивно, — всміхнувся Шалго. — Ви надто вродлива. На місці вашого нареченого я теж ревнував би. Продовжуйте!

— Якось Меннелу впали в око ґудзики на моїй сукні. Він тому й поцікавився, до їх придбала. Тоді я розповіла йому про Тібора. Другого дня Меннел сказав, що багато думав про його