Читати книгу - "Павло Скоропадський — останній гетьман України"

Вже з середини березня 1918-го Скоропадський почав шукати контактів з німецьким командуванням в Україні і спочатку звернувся до полковника Фрайгера фон Штольценберґа. «Прийняв мене полковник дуже ласкаво…» — запише Павло Петрович. На початок квітня 1918-го у Скоропадського з’явився новий знайомий — австрійський майор та військовий аташе Флейшман. Він скоріше за все слідкував за підозрілим відставним генералом, хоча й «…робив вигляд, ніби дуже цікавиться нашою козацькою організацією».

Німці зробили ставку на Павла Скоропадського, і однією з причин такого вибору були гетьманські предки Павла Петровича. Його родовід міг бути використаний для легітимації гетьманського режиму. Німці вважали, що Скоропадський як людина військова, генерал та землевласник, а не політик, беззастережно буде виконувати будь-які німецькі накази і зможе навести лад в «українському королівстві».

13 квітня 1918 року в телеграмі німецького імператора Вільгельма Другого до фельдмаршала Ейхгорна з’являється згадка про відставного генерала: «Передайте генералу Скоропадському, що я згодний на обрання гетьмана, якщо гетьман дасть зобов’язання неухильно виконувати наші поради». Розвідувальна організація білогвардійців Василя Шульгіна «Абетка» незабаром уже доповідала генералу Денікіну про телеграму німецького імператора та про згоду німецького керівництва «на владу гетьмана» в Україні.

У той час Скоропадський зустрівся з польським аристократом князем Карлом Радзивіллом, який запевнив Павла Петровича: «Ви будете відігравати велику ролю в Україні». Скоропадський свідчить, що вже «…через 1–2 дні до мене приїхав офіцер у російській уніформі, виявився службовцем у якомусь відділі «Оберкоманди» і повідомив, що начальник розвідувального відділу Оберкоманди майор Гассе прохає дозволу приїхати до мене з дуже важливої справи. Того ж дня увечері я бачився з Гассе. Він виявив до мене надзвичайну прихильність. Розмова йшла головним чином про нашу організацію. Я висловив свій погляд на політичні відносини і на політичні угруповання в Україні. Пам’ятаю, що він чомусь дуже уважно розпитував про імператора і про попередню мою військову службу».

Можливо, під час переговорів із Гассе Скоропадський одержав згоду на підготовку військового перевороту від німецького командування в Україні. Гассе запевнив Скоропадського у тому, що німецькі частини у разі активного виступу «правих» заколотників будуть поводитися «нейтрально». Павло Петрович писав: «Після побачення з Гассе… я цілу ніч не спав, обдумуючи все це, а на ранок я вже був готовий приступити до діла рішуче і негайно».

У середині квітня 1918 року Скоропадський увійшов у вирішальну фазу підготовки військового перевороту — «Зараз же я покликав до себе полковника Сахна-Устимовича і полковника Каракуца і доручив їм негайно набирати офіцерів, поки що не роз’яснюючи офіцерам конкретної цілі наших заходів, бо необхідно було зберегти наш план у повній таємниці, аби уникнути арештів і провалу цілої справи. Ґіжицькому також було доручено вербувати офіцерів і зібрати відомості про всіх тодішніх видатних громадських діячів. Парчевський взявся переговорити зі школою прапорщиків. Вишневський, що енергійно працював у Союзі землевласників, взявся за необхідну підготовку до з’їзду хліборобів, який мав бути скликаний 29-го квітня».

Відставний генерал мріяв здійснити державний переворот, приблизно такий, який намагався зробити у всеросійському масштабі Лавр Корнілов. Уроки та висновки з невдач Корнілова він зробив. На думку Скоропадського, Україні потрібна була бюрократично-військова диктатура, що необхідна для «заспокоєння країни» та відновлення приватної власності.

Скоропадський утаємничує читачів своїх «Споминів» у технологію заколоту: «…13-го та 15-го я знову бачився з німцями. Ці рази розмовляв з майорами: Гассе (начальником розвідувального відділу німецького командування в Україні) і Ярошем. Я їм одверто накреслив свій план, причому зазначив, що не зажадаю від них ніякої допомоги, тільки нейтралітету; коли ж вони настільки співчувають моєму планові, що хочуть допомагати і своїми силами, то я був би дуже вдячний, коли б ця допомога обмежилась тільки тим, щоби зробити непотрібним даремне пролиття крові, на випадок коли б галицькі Січові стрільці, що охороняли годі Центральну Раду і були єдиною певною військовою силою, яку мав у розпорядженні уряд, захотіли цей уряд обороняти. Німці нічого певного мені не сказали, хоч досить одверто виявляли своє співчуття». Готуючи свій виступ, Павло Петрович мав координувати свої дії з військовим аташе капітаном Альвенслебеном, якого німецьке командування відрядило до штабу змовників для організації заколоту Скоропадського.

«Після 10-го квітня (скоріше — після 14 квітня, бо Скоропадський постійно плутається у датах. — В. С.) події вже розгорталися самі собою, чіпляючись одна за одну. Йшла енергійна підготовка до з’їзду хліборобів. Працювали паралельно дві хліборобські організації: більш права і сильніша — «Областной Союз земельных собственников», що був зорганізований задовго до революції, і більш радикальна, як у земельному, так і в національному питанні, але молодша та слабша «Українська хліборобсько-демократична партія», — писав Скоропадський.

Переворот підштовхувала ненадійна для окупантів ситуація у Києві… у місті ще перебувало багато колишніх офіцерів російських військ, дві тисячі чеських солдатів і офіцерів, антинімецькі масонські ложі, «антигермански» налаштована міська Дума, агенти Франції й Англії, терористи-есери, усілякі анархісти, максималісти… Таке становище насторожувало німців — у Києві міг статися антинімецький переворот на гроші Антанти…

На 12 травня 1918 року Центральна Рада запланувала відкриття Українських Установчих зборів, що мали вирішити головні питання країни, у тому числі і питання про термін перебування іноземних військ в Україні. Не виключалося, що депутати Українських Установчих зборів почали б вимагати виведення іноземних військ із країни або того гірше — під час Установчих зборів міг статись антантівський переворот…

Початкові результати виборів в Українські Установчі збори здивували німецьке командування: українські есери домоглися 115 місць, більшовики — 34, єврейські партії — 10, польські — 5, по одному місцю — кадети, російські ліві есери, хлібороби, українські соціал-демократи. «Лівий» склад Установчих зборів обіцяв нові радикальні соціалістичні рішення.

23 квітня 1918-го на таємну нараду «з українського питання» зібралися: начальник штабу німецької експедиційної групи армій «Київ» в Україні генерал-лейтенант Гренер, посли Німеччини барон Мумм фон Шварценштайн і Австро-Угорщини граф Форґач, військові аташе цих країн Штольценберґ (Німеччина) та Флейшман (Австро-Угорщина). Переговорники були вкрай незадоволені обсягом господарських поставок із України та схилялися до встановлення окупаційної диктатури