Читати книгу - "Павло Скоропадський — останній гетьман України"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Німецьке командування вирішило відсторонити від влади в Україні кабінет Голубовича, про що консультувалося з Берліном. Залишалося дочекатися дозволу на переворот із Центру, розробити план перевороту та знайти гідного претендента на владу.
Німці у своїх планах орієнтувалися на групу царських генералів та офіцерів: Скоропадського, Сливинського, Рогозу. Їм здавалося, що саме військова диктатура здатна вчасно задовольнити їхні вимоги… На початку квітня 1918-го німці та австрійці почали консультації з претендентами на диктаторські повноваження в Україні.
Спочатку німці звернулися до цивільної людини — дворянина та мільйонера Євгена Чикаленка (1861–1929), що був поміркованим федералістом і мав великий авторитет в українських колах, як буржуазно-ліберальних, так і соціалістичних. З 1883 року, ще студентом, Чикаленко приєднався до українського руху, який згодом став фінансувати. Він був лідером кількох поміркованих українських партій та Товариства українських поступовців. Але старий масон Чикаленко відмовився виступати проти Центральної Ради та ставати маріонеткою в руках німців. Згодом він відмовився і від пропонованої посади міністра земельних справ в уряді Лизогуба — Скоропадського.
Є непевні свідчення про те, що німецькі агенти звертались і до Миколи Міхновського з пропозицією очолити заколот проти Центральної Ради та встановити диктатуру. Але і Міхновський відмовився від співпраці з німцями, вважаючи кабальними умови окупантів.
Німецьким командуванням на майбутнього диктатора розглядалася й особа генерала від інфантерії Олександра Францовича Рогози (1858–1919), що у 1917 році був командуючим Четвертою російською армією на Румунському фронті. Рогоза походив із давнього роду українських шляхтичів та церковних діячів Рогоз, відомих з XV століття. Великий землевласник, що закінчив Академію Генерального штабу, Олександр Рогоза уславився бойовими подвигами ще в боях на Шипці під час Російсько-турецької війни 1877–1878 років, а 1904 року він став генерал-майором, згодом комдивом. Під час Першої світової війни Рогоза пройшов шлях від командира дивізії до командувача армії. Але бойовий генерал був «людиною XIX століття» похилого віку і мав майже 70 років.
Полковник Олександр Володимирович Сливинський (1886–1956) — полтавський поміщик і генштабіст у роки Першої світової у якості штабіста корпусу та штаб-офіцера у головкома Румунським фронтом — дослужився тільки до підполковника (шефа штабу), але під час революції зробив стрімку кар’єру як один з організаторів українізації військових частин на Румунському фронті. Як делегат Всеукраїнських військових з’їздів він увійшов до складу Генерального військового комітету. У листопаді 1917-го він став заступником, а в березні 1918-го — начальником Генерального штабу військ УНР і полковником. Але Сливинський не мав значного авторитету в армії та в «правих колах» суспільства.
Пізніше Скоропадський напише про нього так: «Цей полковник чомусь викликав загальну недовіру та озлоблення серед прошарку власників. Неодноразово до мене приходили та попереджали, що Сливинський — найнебезпечніша особа, що це людина, яка прагне сама зробитися гетьманом, що він навмисно гальмує створення армії, що він перебуває у зв’язку з усіма елементами, що готують повстання і т. д. Праві дійшли до того, що Бусло — начальник особливого відділу при штабі гетьмана — подав мені рапорт, у якому повідомляв, що Сливинський ледве чи не затятий більшовик, що він замірявся на вбивство генерала Щербачова, головнокомандуючого Румунським фронтом, і багато чого у такому дусі. Останній рапорт, звичайно, мені здався суцільною дурницею, тим більше, що я знав, що, навпаки, перебуваючи на Румунському фронті, Сливинський спромігся заарештувати якогось знаного більшовика, здається, Рошаля, якщо не помиляюся… У цей самий час до мене з’явився мій начальник штабу і описав мені Сливинського зовсім не в тім світлі, як його мені змалювали раніше. Я став до нього придивлятись, і поступово в мене склалося переконання, що це надзвичайно честолюбна, але одночасно з цим розумна та роботяща людина, що на українське питання він дивиться так само, як і я, а крім того, людина дуже працездатна… Він був молодий, звичайно, багато хто з його ж товаришів йому заздрили; але краще, по-моєму, мати молодого помічника, ніж старого рутинера».
Частина австрійських військових та українських національних кіл пропонували іншу кандидатуру на гетьмана або навіть українського монарха — Василя Вишиваного — Вільгельма фон Габсбурга (1896–1945) — архікнязя австрійського, родича імператорів Австро-Угорщини, католика. Батько Вільгельма-Василя — архікнязь і адмірал морського флоту Австро-Угорської імперії, а мати — княгиня Тосканська. Батько Вільгельма посварився зі своїми вінценосними родичами, зрікся командування флотом й оселивсь у своєму палаці в Галичині, де малий Вільгельм уперше зіткнувся з українським світом. 1913 року Вільгельм вступає до Військової академії у Вінер-Нойштадті, яку він скінчив 1915 року. Молодий лейтенант воював проти російських військ на фронті в уланських кавалерійських частинах 18 бригади 3-ї австрійської армії. Фронт проходив по українських землях, і Вільгельм Габсбург вивчив українську мову, почав читати українською і навіть складати українською вірші. 1917 року він перейшов до частин Українських Січових стрільців (УСС) — української добровільної військової формації у складі австро-угорського війська, яка повстала у Галичині. У цей час Вільгельм, взявши українське псевдо — Василь Вишиваний, почав мріяти про корону або гетьманську булаву України.
У лютому 1918-го разом з частинами УСС полковник Вільгельм Габсбург розпочав похід в Україну, а з 1 квітня 1918 року він прийняв команду над Українськими Січовими стрільцями. Він командував наступом УСС на Херсон, а після взяття Херсона повів свої частини до Нікополя та Олександрівська. Вільгельм-Василь керував Південною групою австрійського війська і мав під своїм началом, крім УСС (2 тисячі багнетів), ще 3-й Тернопільський батальйон 115 полку, дві сотні батальйону 203 полку, дві батареї, одну роту мадярських стрільців і одну роту піонірів (усі, крім мадярської роти, українські частини з Галичини).
Згодом Скоропадський напише: «…існувала агітація проти мене… Ця пропаганда, джерелом якої були уніати та віденський двір, виставляла у гетьмани кандидатуру ерцгерцога Вільгельма, парубка, ґрунтовно підготовленого до своєї ролі, тому що він вивчив українську
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Павло Скоропадський — останній гетьман України», після закриття браузера.