Читати книгу - "Новітнє вчення про тлумачення правових актів"

31) умови договорів, що обмежують право боржника до продажу предмету іпотеки на прилюдних торгах виконати забезпечене іпотекою зобов’язання та відшкодувати іпотекодержателю витрати та збитки з метою припинення реалізації предмета іпотеки на прилюдних торгах (ст. 42 Закону «Про іпотеку»);

32) умови договорів, укладених до виникнення події, що стала причиною смерті пасажира, ушкодження його здоров’я або пошкодження вантажу, які (умови) мають своєю ціллю звільнити перевізника від відповідальності або зменшити розмір такої відповідальності в порівнянні з законом, а також умови таких договорів, ціллю яких є перенесення тягаря доказу, покладеного на перевізника (ст. 186 КТМ[106]);

33) договори, якими встановлюється обтяження рухомого майна, якщо в них відсутній опис предмета обтяження, чи якщо існуючий опис не дозволяє ідентифікувати предмет обтяження (частина перша ст. 7 Закону «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень»). Слід, однак, мати на увазі, що недійсність договору про обтяження (умов про обтяження) не тягне недійсності договору (умов договору), на підставі якого виникає вимога, що забезпечується обтяженням;

34) правочин, спрямований на наступне відчуження права вимоги, якщо попереднє відступлення цього ж права вимоги було належне зареєстроване (частина четверта ст. 36 Закону «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень»);

35) умова, визначена в заповіті як така, що тягне виникнення права на спадкування, якщо вона (ця умова) суперечить закону або моральним засадам суспільства (ч. 2 ст. 1242 ЦК);

36) заповіт, який відчужувач склав щодо майна, вказаного у спадковому договорі (ч. 2 ст. 1307 ЦК);

37) договір комерційної концесії, укладений з порушенням вимоги про його укладення у письмовій формі у вигляді єдиного документа (ч. 1 ст. 367 ГК).

Нікчемність правочинів встановлюється частинами 5, 9, 11, 12, 13 ст. 25 Закону «Про сертифіковані товарні склади та прості і подвійні складські свідоцтва», а також іншими законодавчими актами.

Як пряме встановлення нікчемності правочину передбачає наявність формулювань «правочин є недійсним», «правочин є нікчемним», так і пряме встановлення цивільних прав та обов’язків передбачає наявність формулювань «особа має право», «особа може», «особа вправі», «особа вільна», «особа зобов’язана», «особа повинна», «особа несе обов’язок», інших подібних формулювань. Встановлення гіпотез правових норм не передбачає використання усталених формулювань, оскільки формулювання при цьому переважно обумовлюється обставинами, що складають зміст гіпотези, а ці обставини можуть бути найрізноманітнішими, що виключає формалізацію текстів гіпотез правових норм, якими прямо встановлюються підстави виникнення, зміни та припинення прав та обов’язків. Але не підлягає сумніву, що правові приписи, які входять до складу гіпотез правових норм, також можуть встановлюватись прямо, а можуть випливати із актів законодавства.

Послідовне врахування викладеного розуміння прямого встановлення (передбачення) правових приписів інколи створює незручності. Так, відповідно до частини першої ст. 7 Закону «Про іпотеку» «за рахунок предмета іпотеки іпотекодержатель має право задовольнити свою вимогу за основним зобов’язанням у повному обсязі або в частині, встановленій іпотечним договором, що визначена на час виконання цієї вимоги, включаючи сплату процентів, неустойки, основної суми боргу та будь-якого збільшення цієї суми, яке було прямо передбачене умовами договору, що обумовлює основне зобов’язання». Зручніше і справедливіше було б тут слово «прямо» взагалі не читати. Але ж у такий спосіб тлумачити нормативно-правові акти не можна. Тож права іпотекодержателя відповідно звужуються, хоч би це особам, які шукають в актах законодавства нормативно закріплену справедливість, і не подобалось. І тільки у випадках, коли вирішення питання про права та обов’язки на підставі частини першої ст. 7 Закону «Про іпотеку» буде грубо і явно несправедливим, можливе відступлення від цього законодавчого положення з урахуванням принципу верховенства права.

Правові норми в актах законодавства переважно встановлюються непрямо. Термін «непряме встановлення» в актах законодавства не вживається. Але часто вживається слово «випливає». Терміном «випливання» позначається широкий спектр відповідних явищ. У будь-якому разі пряме встановлення і непряме встановлення правових норм (правових приписів) слід розрізняти.

1. В одному із найбільш солідних науково-практичних видань роз’яснюється: «Визнання судом нікчемного правочину недійсним не вимагається; його недійсність прямо випливає (курсив наш. — Авт.) із закону, інших нормативно-правових актів»[107]. Це стосується не правового припису, а правової конструкції, але ж у даному випадку це не має істотного значення, оскільки правова конструкція нікчемного правочину в кінцевому рахунку також визначає наявність чи відсутність юридичних прав та обов’язків чи умов їх виникнення, зміни, припинення. Нам необхідно на конкретному прикладі показати, як розмежовується «пряме встановлення» (правових приписів та правових конструкцій), з одного боку, та їх випливання — з іншого, а уже питання про те, що ж при цьому встановлюється чи випливає (безпосередньо правовий припис, права, обов’язки чи правова конструкція), відходить на другий план. Між тим, формулювання «прямо випливає», яке використовується у наведеній вище цитаті, не є тотожним формулюванню «встановлюється» чи «прямо встановлюється». Відповідно до ч. 2 ст. 215 ЦК «недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин)». Тут уживається термін «встановлена», що могло б бути підставою для висновку про те, що недійсність правочину може встановлюватись законом прямо, а може із нього випливати (як прямо, так і непрямо). Але згідно із ст. 204 («правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним») та ч. 3 ст. 215 ЦК («якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин)») нікчемними мають визнаватися тільки такі правочини, недійсність яких встановлена законом прямо (а не випливає із нього).

Таким чином, виникає потреба в розмежуванні формулювань, в яких