Читати книгу - "Науково-практичний коментар до цивільного законодавства України"

За особою визнається право на відмову від свого майнового права. Відмова від відносного права здійснюється одностороннім правочином — заявою про це на адресу іншої сторони (інших сторін) правовідносин. Відмова від права власності здійснюється заявою про це або шляхом вчинення інших дій, що свідчать про відмову від права власності (ч. 1 ст. 347 ЦК).

Відповідно до ч. 3 ст. 12 ЦК в порядку, встановленому актами цивільного законодавства, здійснюється відмова від права власності на транспортні засоби, тварини та нерухомі речі. Стосовно тварин такий спеціальний порядок до сьогодні не встановлено. Стосовно нерухомих речей діє правило ч. 3 ст. 347 ЦК, відповідно до якого право власності у разі відмови від нього припиняється з моменту внесення за заявою власника змін до відповідного реєстру. Оскільки нотаріальне посвідчення правочину обов'язкове лише у випадках, встановлених законом, така заява не потребує нотаріального посвідчення.

Порядок відмови від права власності, що встановлений ч. 3 ст. 347 ЦК, поширюється на морські та річкові судна, автотранспортні засоби, а також на вогнепальну зброю, газові пістолети та револьвери.

Законодавство про промислову власність передбачає можливість відмови від патенту (свідоцтва), що слід тлумачити і як відмову від прав, що засвідчуються патентом чи свідоцтвом (ст. 6, 32 Закону «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі» [155]; ст. 5, 24 Закону «Про охорону прав на промислові зразки» [77], ст. 16, 18 Закону «Про охорону прав на знаки для товарів та послуг» [78]). Заява подається до центрального органу виконавчої влади у сфері правової охорони промислової власності (Державний департамент інтелектуальної власності Міністерства освіти і науки). Відмова набирає чинності від дати публікації відомостей про це в офіційному бюлетені названого органу.

3. Із статті, що коментується, випливає, що можлива відмова від будь-якого права, якщо інше не передбачено законом. Недійсним є правочин, що обмежує правоздатність фізичної особи. Це положення ч. 1 ст. 27 ЦК, безперечно, поширюється і на односторонні правочини. Тому відмова від правоздатності, навіть часткова, не допускається. Обмеження дієздатності ст. 30 ЦК допускає виключно у випадках та на умовах, встановлених законом. Тому повна або часткова відмова від дієздатності також неможлива. Юридична особа також не вправі здійснювати правочини, в тому числі і односторонні, що спрямовані на обмеження її правоздатності, оскільки обмеження правоздатності юридичних осіб можливе лише за рішенням суду (ч. 2 ст. 91 ЦК). Таким чином, і юридичні особи не вправі відмовитись від своєї цивільної правоздатності.

4. Закон не передбачає можливості відмови від немайнових прав, до яких належать права, передбачені ст. 269 — 315 ЦК, право на відшкодування моральної шкоди, особисті немайнові права авторів, осіб, які створили об'єкти інтелектуальної власності. Навіть відмова від патенту (ст. 32 Закону «Про охорону прав на винаходи та корисні моделі»; ст. 24 Закону «Про охорону прав на промислові зразки») не тягне за собою припинення особистих немайнових прав, оскільки вони охороняються безстроково (п. 5 ст. 8 Закону «Про охорону прав на винаходи та корисні моделі»; п. 4 ст. 7 Закону «Про охорону прав на промислові зразки»).

5. За особою визнається право передати своє майнове право іншій особі за від- платним чи безвідплатним договором. Це стосується як абсолютних прав, так і прав відносних. Обмеження цього права можуть встановлюватись лише законом. Вони стосуються, зокрема, немайнових прав. Проте слід враховувати, що передання кредитором права за правочином можливе, якщо це не суперечить не тільки закону, а й договору (ч. 3 ст. 512 ЦК).

6. Встановивши в деяких випадках наслідки недобросовісного або нерозумного здійснення особою свого права, законодавець пом'якшив свій підхід до управненої особи, встановивши презумпцію добросовісності та розумності здійснення права.

Стаття 13. Межі здійснення цивільних прав

1. Цивільні права особа здійснює у межах, наданих їй договором або актами цивільного законодавства.

2. При здійсненні своїх прав особа зобов'язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині.

3. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.

4. При здійсненні цивільних прав особа повинна додержуватися моральних засад суспільства.

5. Не допускаються використання цивільних прав з метою неправомірного обмеження конкуренції, зловживання монопольним становищем на ринку, а також недобросовісна конкуренція.

6. У разі недодержання особою при здійсненні своїх прав вимог, які встановлені частинами другою-п'ятою цієї статті, суд може зобов'язати її припинити зловживання своїми правами, а також застосувати інші наслідки, встановлені законом.

1. Обов'язок особи здійснювати свої права в межах, встановлених актами цивільного законодавства та договором (ч. 1 ст. 13 ЦК), є суто цивільно-правовим. Але він доповнюється сформульованим в ч. 2 ст. 13 ЦК обов'язком особи при здійсненні своїх прав (звичайно, цивільних, оскільки ст. 13 ЦК має заголовок «Межі здійснення цивільного права») «...утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб». Було б неприпустимим відходом від букви закону стверджувати, що у фразі, яка наводиться під особами розуміються тільки суб'єкти цивільного права, а під правами — тільки цивільні права. Тому із ч. 2 ст. 13 ЦК слід зробити висновок про те, що при здійсненні цивільних прав особа зобов'язана утримуватися від дій, які могли б порушувати не тільки цивільні, а і інші права будь-яких суб'єктів. Це означає, що при здійсненні цивільних прав особа має виконувати вимоги численних публічно-правових норм. Такий висновок усуває будь-яке протиріччя між статтею, що коментується, та законами, що встановлюють публічно-правові норми щодо меж здійснення суб'єктами своїх цивільних прав.

2. Проблема публічно-правового контролю за здійсненням цивільних прав видається авторам такою, що набуває виключної гостроти. Численні норми, що встановлені з цього приводу, є виправданими. Але значна їх частина є таким тягарем для особи, що є повністю необґрунтованим публічним втручанням у