Читати книгу - "Червоний диявол"

спритності. Першим таким претендентом став королівський секретар Захарій Єловицький. Року 1596 він випросив у короля жалувану грамоту на Басань і Биків, як на помістя, що були вислугою Дашковичів і після вигасання їхнього роду не підлягали відчуженню без королівського дозволу; але Ходика не допустив Єловицького до володіння маєтком і впродовж розпочатого судового процесу встиг настільки надійно обставити свої права на спірні маєтки, що сам король року 1605 скасував свою жалувану грамоту і замість неї видав Єловицькому іншу, на маєтки в Остерському повіті.

Поки Василь Ходика вів процес із Єловицьким, права на Басань і Биків пред’явив новий, геть несподіваний претендент, що опирався на майже фантастичні права, а все-таки завдав Ходиці куди більше клопотів і турбот. Цей новий суперник, що називав себе князем Юрієм Семеновичем зі Сквиру Рожиновським-Половцем, був висунутий київським підвоєводієм, Яном Аксаком, який колись був прихильним до Ходики, але тепер із заздрістю дивився на його неймовірний успіх.

Ян Аксак, київський підвоєводій, пізніше земський київський суддя, являв собою тип, дуже близький до Василя Ходики. Походячи зі збіднілого зем’янського роду, який володів лише невеличким селом Путилівщина в Овруцькому повіті, він уперто, не гребуючи ніякими засобами, все життя нагромаджував майно і залишив дітям у власність 4 містечка із замками та 15 сіл у Київському та Волинському воєводствах. Своєю кар’єрою Аксак значною мірою завдячував своїм юридичним знанням та здібностям. Про нього встановилася думка, як про найдосвідченішого знавця судочинства згідно із Литовським статутом, і сучасники наївно вихваляли Яна Аксака за те, що він усякий вирок вміє так обставити, що його не зважиться скасувати ні трибунал, ні королівський задворний суд, навіть якщо б він явно суперечив справедливості. Виконуючи обов’язки київського підвоєводія та судді, Аксак, спираючись на свою репутацію першокласного юриста, завжди був готовий, звичайно, за відповідну винагороду, скривити душею, виправдати винуватого і звинуватити правого, приклад чого був раніше представлений у справі Ходики з Кривковичем, але, не обмежуючись пропозиціями, Аксак сам почав розшукувати сумнівні справи і підставляти осіб для вчинення позовів, якщо при цьому сподівався на значний власний прибуток. Чудово знаючи прийоми та юридичні дані свого колишнього клієнта, Василя Ходики, Аксак вирішив втрутитися у справу купівлі ним Басанського і Биківського маєтків, бувши повністю впевненим, що так чи інакше він здобуде з цієї справи вигоду. Обдумавши обставини справи, він висунув підставну особу, що називала себе князем Юрієм Половцем-Рожиновським.

У Київському князівстві з дуже давніх часів існував рід князів Половців зі Скиру Рожиновських. Згідно із сімейними легендами цього роду, він походив від половецького хана Тугорхана (тестя Святополка ІІ Ізяславича), син якого, Кариман, переселився на руську землю, прийняв хрещення під іменем Льва і одержав просторий уділ у Київському князівстві, нібито ще від Володимира Мономаха. Складно вирішити, наскільки достовірною була ця сімейна легенда князів зі Сквиру Половців-Рожиновських, але безсумнівним є те, що у XIV-XV століттях цей рід володів значними землями у Київському князівстві, на які одержав підтверджувальні грамоти від князів Володимира Ольгердовича і Олелька Володимировича. Ці землі частково лежали біля самого Києва, частково ж розподілялися по обох берегах Дніпра. Одна, більша частина земель містилася між річками Стугною, Тетеревом і Россю, вздовж по басейнах рік верхнього Ірпеню, Роставиці і Кам’янки, і центром цієї частини, а заодно резиденцією князів Половців був ними ж заснований замок Сквир (тепер місто Сквира). Друга, теж простора частина їх володінь знаходилася на лівій стороні Дніпра, в повітах Остерському та Переяславському, між ріками: нижньою течією Десни, Остером та Удаєм; центром цієї частини володінь був замок Рожинів, розміщений в Остерському повіті. До цієї частини володінь князів Половців зі Сквиру Рожиновських належали міста: Ніжин, Басань і Биків з довколишніми ґрунтами і селами. Татарське спустошення, що спіткало Київщину в кінці XV століття, лягло усім своїм тягарем на володіння князів Половців: їхні замки були розграбовані та зруйновані, села розорені, населення забране в полон або ж утекло; словом, за висловом великокняжої грамоти, «поместия их вельми спустошали от недругов наших». Два останні представники роду, князі: Михайло Юрійович і його син, Яцько Михайлович, даремно намагалися, «не литуючи здоровья и маєтностей», відбивати напади хижаків; вони майже цілком розорилися і лише de jure вважалися власниками просторих земель, які тепер не приносили їм ніякої реальної користі. 1536 року помер князь Яцько Михайлович, доручивши опіку над своїми дітьми та майном своїм приятелям, київським зем’янам: Івану Немиричу та Юрію Скобейку. У духівниці, яка дійшла до нас, він просить опікунів закласти свої нечисленні маєтки, що зосталися в околиці Києва, а гроші використати на викуп сина Дем’яна, що потрапив у татарську неволю, і на забезпечення другого малолітнього сина Семена, а в заключній частині, наче передчуваючи швидке вигасання свого роду, він заповідає, у разі безпотомної кончини своїх дітей, решту майна Івану Немиричу. Не знаємо, чи князь Дем’ян Половець повернувся з полону, але, хай там як, і він, і його брат Семен померли безпотомно, тому що через 30 років після смерті князя Яцька син Івана Немирича — Йосиф — пред’явив великому князеві Сигізмунду Августу заповіт Яцька з проханням передати йому права на всі володіння вигаслого роду князів Половців. Оскільки заява Немирича була вчинена до Люблінської унії, коли ще діяло литовське право стосовно землеволодіння, то його вимога не була задоволена; маєтності вотчинні та вислужені у разі вигасання роду власників мусили переходити у державну власність; на цій основі маєтності князів Половців-Рожиновських частково були приписані до господарських староств, частково ж роздані, як служби, новим особам, в тому числі незначна частка і Йосифу Немиричу.

Ян Аксак близько 1600 року згадав усю цю давно вже минулу і забуту історію та вирішив використати її як зброю проти Ходик. Він ознайомився з документами і генеалогією останніх представників роду князів Половців і вирішив його воскресити. Замок Рожинів і призамкове містечко ще 1568 року були приписані до Остерського староства; серед мешканців містечка було кілька боярських сімей, що несли службу при остерському замку і, за місцем проживання, звалися боярами Рожиновськими. Один із цих бояр, Юрій Семенович Рожиновський 1592 року виявився причетним до козацького повстання Косинського і за цю провину остерський староста Ратомський конфіскував його боярську батьківщину. Повернувшись в Остер, Юрій Рожиновський мусив у якості «рукодайного слуги» стати на службу до старости. Звичайно, становище його було далеко не блискучим; тим часом випадкова схожість прізвища та по батькові привернула до себе увагу Аксака, за порадою якого, напевне, за відсутності Ратомського, Юрій Рожиновський виламав двері в комору, де