Читати книгу - "Інтерв’ю з колоритним дідом"

знайшов: «Живіть, рідна, сто літ, а біля вас і ми проживемо...»

— Заспокойтеся, мамо. Ви живі-здорові, то й ми куми королю.

— Ти бабі Жені склади телеграму... Душевну. В понеділок її день, а вона одна-однісінька...

— Складу, мамо.

— Йди, синку. Не гнися. На повен зріст іди...

Йду. І друзі поруч. І сонце не заходить.

Ех, випередив поет:

І ми вертаєм...

У вічну казку...

До матерів.

Умри, сатирику! Краще не скажеш.

Треба ж! Прилетів зі столиці — одразу ввіпхнули в сільський автобус: «За годину Ваша лекція у веселівському ательє...»

Сиджу спресований, повернутися — зась. Поруч дві бабусі при порожніх лантухах, ігноруючи автоперенаселення, ведуть дивно-давню розмову.

— Хоч на базарі душу відвела...

— І не кажи...

— Ото як пішла на пенсію, сіла на дурні гроші, ніби вимерло село...

— І я про те...

— Повлазили у телевізори — і нічого цікавого. Раніше хоч горіло. На один куток побіжиш — покричиш, а на іншому вже дим стелеться...

— А ниньки скрізь шлакоблоки, скрізь шифер...

— І нічого цікавого... Повіриш, учора без тебе ледь не сказилася, аж на переїзд забігла. І нічого цікавого! Раніше, було, хоч слона циркового у теплушці побачиш. І мій Петро на ручній дрезині за козами ганявся, щоб розписаніє не зривали. А счас нічого цікавого, як не комбайни, то сіялки везуть...

— А я про що? В хаті — пустка, нікого-нікого, сама-самісінька з племінником і племінницею. Приїхали дисертації дописувати, вночі пера портять, а вдень сплять. Отож і я закуняла посеред дня, поки барабан вдарив і зорі висипали. Хутенько скочила — і до клубу, а там патлаті топчуться. Ні говоряки заїжджого, ні кіна. Посиділи з Олькою-сторожихою, пограли в мовчаники, і подалися собі під кожухом ледаря празнувати...

— А було ж! Мого Петра пам’ятаєш? Не руки — граблі. Як згребе дівок на вечорницях, пищали, аж заходилися, і я за всіх голосніше.

— І не кажи...

— Хоч на базарі відкричалася...

— Але ж і населення вредне пішло! Як колись у «Торгсині»...

— Ой! У мене вже й голосу не стало, як та патлата шльондра причепилася, що деру за яблука, як у супермаркеті...

— Здрасті! Понаїздилася, шмаркачка, по закордонах...

— А я їй: «...па кругла, як горіх, так і проситься на гріх! А зуби вставні!»

— Пани мої дрібнесенькі, а воші як біб!

— Отож-бо! Вона пащеку роззявила, а я їй донешту межи щелепи...

— Подавилася?

— Схрумала!

— А там таки кріпко зуби ставляють...

— Слава богу! На наші яблучка! Схрумала — і півлан-туха забрала без торгу...

Тут і я вліз, як Пилип з конопель.

— Бабулі! Де ательє у Веселівці?

Затихли.

— Ателье питає...

— Нащо йому ательє?

— Бозна...

— Вроді піджачок справний...

— І при штанях...

— Що воно забуло у тому ательє?

Кажу:

— Бабулі! Причім піджак, причім штани? Чекають на мене в ательє.

Перезирнулися.

— Ждуть на нього...

— На таке?

— Бува...

— В ательє?

— Дівчата там... Шиють і порють...

— Женихатися їде?

— Ма’ть...

— Та воно ж лисе!

— Ниньки всіх підбирають... Лисе, патлате, дурне — аби в штанях.

— А було ж! Мого Петра пам’ятаєш? Як свисне на перелазі...

— ...груші на всьому кутку обсипалися!

Гарячкую:

— Бабулі! Причім груші? Причім Петро? Де ательє у Веселівці?

Глянули.

— Кричить, бачиш...

— Ма’ть, больне на нерви...

— Ще сопливе, а вже негодяще...

— І лице жовте...

— Ма’ть, з колиски падало...

— А було ж! Мого Петра пам’ятаєш? На бугая виліз...

— ...і цибав, як на моторолі!

Зриваюсь:

— Бабулі! Причім больне? Причім бугай? Де Веселівка? Де ательє?!

Відсахнулися.

— Витріщилося...

— Цур! Цур!

— Таки порчене!

— Оце вже Веселівка! Вилазьте!

— Ательє?

— Паняйте, паняйте! Поспитаєте!

Я вивалився. Автобус пішов. Кручуся, як каботажний лоцман. Долоню човником до очей тулю. Бруківка і степ. А на видноколі ніби садки кучерявляться. Чи марево? До зупинки — хвала Магеллану!—дівчина велосипедом котить.

— Благаю! Де Веселівка? За півгодини маю виступати в ательє!

— Ательє? А! Пошивочна майстерня! Це рукою подати. Кілометр до переїзду, а там — під поїзд не втрапте! — ще з кілометр і праворуч.

— Зачекати автобус?

— Він ходить, як мертве бігає. Беріть ноги в руки і чимчикуйте. Воно надійніше.

Зриваюся й барабаню бруківкою. Сонце прицільно лупить у тім’ячко. Вітерець бавиться краваткою, а та ляскає по очах. Модерні черевики без задників — «ні кроку назад!» — влаштовують фігурне катання. Не розженешся!

Перші будиночки — пру попідтинню. Черевики в правиці, ошую—тека, посередині я — босоніж і при краватці. Натюрморд!

Переїзд пропихкав, як товарняк. Знов попідтинню — хоч би ніхто не стрівся! Ех! Дві фігури під парканом — вилізли на осоння. Ух! То ж мої бабулі! Мчу повз них, а в спину — трансляція:

— О! Наше лисе чеше...

— Ма’ть, гарбуза вчепили...

— Та ще з виляском...

— Аж з виступців випав...

— А було ж! Мого Петра пам’ятаєш?

— Куди нинішнім!

— Як поцілує — опік третього ступеня!

У мене друге дихання відкрилося — ледь пошивочну майстерню не проскочив. Тільки вліз у сабо... тажні черевики, як зграйка літніх майстринь попід руки мене підхопила й в ательє занесла. Встиг!

Не перевівши подиху, починаю:

— Тема нашої лекції «Деякі аспекти виховання методом переконання».

Літери в конспекті стрибають, мов коники. Шпарю з голови:

— Куди не глянь, скрізь як не лисі, то патлаті, як не витрішкуваті, то больні на нерви. А було ж! Вашого Петра пам’ятаєте? Як свисне на перелазі, то на кутку водночас усі дівочі серця солов’ями витьохкували...

Пролунали сердечні оплески.

Урологія — не мед. Урологія — це нирки. А втім, тут ліпше бути дилетантом, ніж пацієнтом...

Після вечері у телехолі урологічного відділення спалахували оповіді, сповнені непідробного художнього темпераменту вкупі з суворим документалізмом: про вихід назовні камінця, подібного обрисами до піка Ай-Петрі, про жовчні міхури, натоптані булигами, про піщані самуми та про інші урологічні — пардон! — катаклізми, які не в силі відтворити квола естетична думка.

Хором ниркоманів непомітно, але твердо диригував довгожитель відділення, давньоримського типу дідок у пурпуровому жіночому халаті. Йому допомагала дама, що нагадувала катрана, правда, засушеного. Новачки тихцем панікували, хапалися за боки, ковтали пігулки, стенографували рецепти диво-узварів,