Читати книгу - "Інтерв’ю з колоритним дідом"

десь генератора списаного потягнув. І що ж втнув, гаспид,— зладнав якогось електронного Лазаря і вмент розрізав тим Лазарем негодящий хлів, що портив пейзаж при битому шляху, а розвалити руки не доходили. Сам голова зачудувався, обіцяв Вітьку на ВДНГ послати... То до чого я веду — встрой Вітька по-сімейному у якусь там радіофізику чи, на лиху годину, у кібернетику, щоб талан у хлопця не пропав... А медку я тобі підкину, про це не турбуйся, щільники в мене, як дзвін...

Коротше — з дядькової сторожки декан «бежал быстрее лани». Трьома типами літаків — АН-2, ЯК-40 і ТУ-134 Петренко-Валуа дістався передгір’я Паміру, а потім на ішаку — захмарного альпіністського табору. Тут у гордій високості, серед людей веселих і мужніх, декан почувався у повній безпеці.

Одного разу, заблукавши десь в околицях табору, Петренко-Валуа вирішив спуститися до гірської стежки досить небезпечною ущелиною. Підстрахувавшись линвою, він почав спуск... і нараз відчув на комірі чиюсь кам’яну руку. Ця рука легко, мов цибулинку з грядки, висмикнула його з ущелини, поставила на скельну площадку і розвернула на сто вісімдесят градусів.

Декан перевів подих, звів очі, і доречне у таких випадках словосполучення застрягло йому в горлі.

Велетенська статура... Два з половиною метра зросту... Ноги-стовбури... Шкури ведмедів на плечах і стегнах... Обдерта сосонка у правиці... Так, сумніву не було — перед Петренком-Валуа стояла снігова людина! Він був першим, хто побачив її на власні очі!

— Йєті... Снігова людина! — прошепотів декан.

— Я йєті — громоподібно підтвердило створіння. І нараз його обличчя набуло улесливого виразу, з очей ринули великі фальшиві сльози, і він по-підлабузницькому заскиглив:

— О, декане, барсе приймальних урвищ, тигре таємних голосувань, гомо сапієнс при ректораті, надіє печерного віку! Встрой моє дитя, декане, перстом-рогом молю— встрой! — і буде тобі докторська з проблем йєті, і всі багатства Паміру будуть твої...

— Куди встро... влаштувати? — машинально видихнув декан.

— Куди хош,— радісно залопотів йєті,— хоч на зоологічний, хоч на дефектологічний. Аби дитю вища! Що вже ми поневірялися, недоїдали, недосипали — то хоч діти наші хай у культурі порозкошують...

І МИ ВЕРТАЄМ

На роботі — Сцілла й Харібда.

Вдома — дружина й теща.

У школі синок теж наакселератив.

Куди подітися змученій душі? До мамиї

— Здрастуй, синку! Здрастуй, манюня!

(У мене — манюні — довоєнна метрика й центнер живої ваги).

— Здрастуй, мамо! Втомлений, як віл. Голодний, як вовк. Спати хочу, як ведмідь.

— Ах ти ж, мій зайчику! Ух ти ж, мій побігайчику!

— Вибач, мамусю, одразу ляжу...

— Ручки вимий. Від мікробів...

— А! Вже мию.

— Тепер борщику, борщику!

— Я їв борщ.

— Де?

— На роботі в буфеті.

— Хіба то борщ? То бовтанка на мазуті.

Сьорб... Сьорб...

— Геніально!

— Це ти нарошне, щоб матір похвалити,

— Не борщ, а симфонія!

— Невже прісний?!

— Що ти! Шедевр!

— Завжди мене перехвалюєш. Може, сметани додати, часнику накришити?

— З борщем повний порядок.

— Бери пиріжки.

Плям... Плям...

— Рахат-лукум!

— Невже не допекла?!

— Що ти! Такі пиріжки і в раю не подають.

— Нарошне хвалиш, щоб мені приємно...

— Слово честі!

— Сіль не сип, не сип сіль!

— Я люблю сіль!

— Від солі капіляри. Дуня з третього під’їзду злягла від капілярів. Сирок бери...

— Терпіти не можу...

— А ти з ягідкою... Сирок — перше діло для мозкової діяльності.

— Пивка б для мозкової...

— Від пива водянка... Дядька Сашка пам’ятаєш, з п’ятнадцятої квартири? Помер від водянки.

— Від водярки...

— Нащо, нащо наговорюєш на людину?

— На мене теж наговорюють...

— А хіба від цього ти гіршим стаєш? До людей будь привітним. І роби. Робота сама за тебе скаже.

— Будь певна, мамо...

— А я певна. Тільки гарячий ти, викапаний батько...

— Холоднокровних і так багато розплодилося.

— Аби не байдужих. Пам’ятаєш, батько говорив: справжній звір — байдужий звір.

— На все життя запам’ятав.

— Ой, у тебе повіки склеплюються! Бідна дитина! Спатоньки,спатоньки!

— Уф! Уже сплю.

— Зніми шкарпетки. Шкарпетки зніми! Нейлон пори закриває!

— Зняв, уже зняв.

— Тобі не дме?

— Ти що!

— Дме! Зараз ковдру принесу.

Хр... Хр... Хр-р-р...

— Так! Підіткну ковдру...

— Мамо, я вже сплю.

— Спи. Я кватирку зачиню...

— Уф... Хай повітря...

— Буде протяг. У тебе носик слабкий... Ось візьму табуретку і...

— Мамо! Не лізь під стелю. Сам закрию.

— Спи! Ти не вмієш...

— Не лізь, кажу! Бо торохнешся...

— Все, закрила. Спи. Подушка низько...

— Хай... Я люблю низько...

— Ніжки підібгав... Простягни. Хай від голови кров відливає. Так. А під голову ще подушечку...

Я сплю...

Спи, спи... Тверда подушка. Принесу м’яку. У мене е з гагачого пуху...

— Ма-мо!

— Ти спи. Це я до себе кажу. Молоді, а вже нерви...

— Спа-а-ти хочу... Вмер... Нема мене...

— Може, пустирнику? Зразу й заснеш...

— Да-а-й поспати... Кінчаюсь...

— Спи, спи. Я мух відганятиму. Кляті мухи. Звідки вони налітають? До війни стільки не було. Киш! Ш-ш-ш...

Хр... Хр... Хр-р-р...

І сон легкий мені сниться: теща дає прочухана дружині; син вправляє мізки моєму шефові; дружина й шеф повзуть до колиски, з якої стирчать мої бакенбарди; колисають мене; цілують в обидві щоки...

— О, вже прокинувся! Тільки приголубила, а ти прокинувся.

— Спасибі, мамо. От врізав по сну!

— Хіба то сон? Передрімнув дві годинки.

— Ну? То я побіг!

— Вимий ноги. Ноги вимий!

— У мене сьогодні день миття голови.

— Ніякої гігієни у цих дітлахів...

— Я пожартував...

— Гарні жарти! Двічі на день мий ноги. Від цього І голова свіжа...

— Та мию. Вже мию.

— А тепер узвару випий. Випий узвар! Це від серця. Бери мед. Мед бери! Мед від голови допомагає... Ось авоська — тут фрукти, цукерки, квіти. Невісточці та онучку. А онучку ще гарну футболку дістала...

— Знову переплачувала?

— А де Ясь дістане таку футболку?

— Спасибі, мамо! Золото ти наше!

— Завжди перехвалюєш... Телеграму твою всім читала. На мої іменини. Дядьку Паші читала, пам’ятаєш його? З батьком в одній роті був, без руки повернувся... Ліді, Лізі, Мар’яні, Мотрі читала, бабі Жені читала...

— Нащо, ма?

— Як нащо? Як не поділитися? Не чужі — сусіди. На руках