Читати книгу - "Марина — цариця московська"

Подальшими успіхами своїх походів Дмитрій I був зобов’язаний головним чином донським козакам і російським ратним людям, які ненавиділи супротивника Лжедмитрія Бориса Годунова, а тому охоче билися проти нього за самозванця...»

Сьогодні Путивль — місто Сумської області, Україна, райцентр на р. Сейм (басейн Дніпра).

Відомий (за Іпатіївським літописом) з 1146 року, був однією з фортець, які захищали Київську Русь від нападів половців.

Був центром удільного Путивльського князівства, належав Литві. З 1500 року — Росії. Якийсь час належав Польщі, але з 1618 року знову відійшов до Росії. Українським став з 1926 року.

В Путивлі, на тодішньому українсько-російському прикордонні і зализував рани царевич Дмитрій Іванович після своєї першої поразки, завданої йому військами Бориса Годунова...

У тих краях армія претендента на московський престол залишила три великі братські могили з тілами 600 руських найманців. Тоді ж загинуло 20 польських шляхтичів і 100 пахолків (слуг). Буцімто Дмитрій Іванович, об’їжджаючи поле брані і бачачи «такое множество убитых его людей... сильно сожалел и плакал».

На випадок успіху під Севськом Дмитрій міг вирушити в напрямку Калуги й Тули (звідти до Москви вже було рукою подати), але після поразки змушений був відійти до Путивля ледь чи не в паніці. Битва біля села Добриничі на Севщині показала, що його військо, набране нашвидкуруч в Речі Посполитій, не відзначалося ані завзяттям, ані звичайним професійним умінням і трималося виключно лише на платні.

Як свідчитиме ротмістр Станіслав Борша, військо постійно «вимагало у царя грошей», які у нього не завжди були. Зрештою, лицарство поставило перед царевичем ультиматум: «Якщо не даси грошей, то зараз же йдемо назад до Польщі!» (Деякі гарячі кричали Дмитрію: «Ей, ей, не задирай носа, ти будеш на палі!..») Дмитрій розумів, що найманці вони і є найманці, ці волоцюги служать кому завгодно — хто більше заплатить, — і воюють не за ідею, а за гроші, то які до них претензії! Плати обіцяне, плати своєчасно, і все тут. Спершу Дмитрій платив — на його бік перейшов Чернігів і його скарбниця надійшла в розпорядження царевича. Якраз тоді, коли, за словами Станіслава Борші, «лицарство просило у царя грошей, скаржачись на потребу в одязі і харчах». Дмитрій розплатився, і на якийсь час «лицарство» затихло, але досить швидко знову заспівало свою пісеньку: грошей! Відступивши до Путивля, Дмитрій не мав достатньої суми, аби розплатитися з вояками, — у війську почав визрівати бунт, відверта непокора. А тут ще й царське військо почало тиснути — царевич почувався не зовсім добре. І вже потай гадав: хто швидше його доконає — нестача грошей чи військо Годуна? На щастя, керманичі царевого війська затупцювалися на місці, і це дало царевичу хоч якийсь передих, але... Але його все настирливіше і настирливіше заганяло в глухий кут власне військо. Зрештою, скінчилося тим, що частина вояцтва — та ще після поразки на Севщині — залишила його і повернула назад. До Польщі. Серед зрадників — як про себе називав царевич бунтівників та вимагачів грошей — опинився і...

І сам воєвода Юрій Мнішек.

Той Юрій Мнішек, батько Дмитрієвої нареченої, який ним особисто був поставлений гетьманом на час московського походу.

І ось гетьман — сам гетьман! — почав квапно збиратися додому. 4 січня 1605 року він заявив про своє повернення «до коханої ойчизни» — це ж треба! Правда, завтрашній Дмитрів тесть почав зсилатися на своє буцімто «нездоров’я». Це був чи не удар нижче пояса, і завданий ким — його першим помічником, чи не головним організатором московського походу, його натхненником, одним з найактивніших учасників змови! Та ще й батьком Марини, завтрашньої його жони. Себто його тесть... І отак... Після першої ж поразки?

Дмитрію було так незручно, що він навіть уникав дивитися в лице воєводі, аби не слухати його брехні та посилань на якесь «нездоров’я». (Правда, очі у воєводи трохи почервоніли і він злегка підкашлював, але через це залишити його, Дмитрія, напризволяще?) А ще Юрій Мнішек мотивував свій несподіваний від’їзд тим, що йому, мовляв, треба бути у Кракові, аби «взяти участь у роботі сейма» — він був сенатором... Воєвода бурмотів, уникаючи дивитися на царевича, що він, мовляв, їде в Польщу «за підмогою» й, отже, невдовзі повернеться. Але повернеться з «добрим військом і шляхетним лицарством». Але Дмитрій вже надивився на те «лицарство» і волів би не мати з ним справу. Лицарі грошей і наживи! Платиш — вони виявляють своє лицарство, тільки забарився з платнею — і з того шляхетного лицарства й сліду не лишається. Вся надія була на козаків дон­ських та запорозьких і на тих руських людей, які переходили — все ще переходили — на його бік. З ненависті до Годуна.

Царевич вірив воєводі і... не вірив. Зрештою, махнув рукою: якщо пан воєвода вирішив повернути голоблі (так і сказав: повернути голоблі, чим дуже образив гоноровитого воєводу, але хай терпить! заслужив), втративши віру в перемогу свого зятя, — його воля. Затримувати силоміць пана воєводу і похідного гетьмана він, звісно, не буде. Щасливої дороги! Привіт Марині. Сподіваюсь, що хоч вона не відсахнеться від царевича, бо інакше царицею їй не стати...

Разом з похідним гетьманом у Польщу, як свідчить Станіслав Борша, «пішла велика частина лицарства». Перевелось, виходить, лицарство, ой перевелось!.. Дмитрій ще трохи поумовляв те лицарство лишитися з ним (гроші ось-ось будуть, і він розплатиться сповна), але марно. Не допомогло навіть посилання, що одна поразка в поході ще нічого не означає. Сьогодні поразка, завтра перемога, але... Але все було марно.

Лицарство пішло. Накивало п’ятами, дременуло, аж курява піднялася за їхніми кіньми! Втекло, кинувши Дмитрія напризволяще. Це таки й справді був удар нижче пояса і удар від кого? Від своїх. Але Дмитрій і цей удар витримав. І витримав з достоїнством, не похитнувся і не відступився від своїх планів ні на