Читати книгу - "Подвійні міражі"

Велетень посмутнів від розчарування.

— Павлушо, ти мене ображаєш. Я гадав, що ти зробив вірні висновки з… — білявий красень затнувся, підшукуючи слово, — маленької нічної пригоди, але бачу, що shit remains the shit. Утім, ти ще маєш шанс виправитися. Останній шанс, Павлушо, і то лиш тому, що я нині добрий. А поки що візьми свої улюблені кредитки, і запхай їх… ну хоча б у шкіряне спіднє Інеси Борисівни Тягнидуб. Вона буде не від того. Давно про це мріє.

Штос аж задихнувся — велетню вдалося-таки збити лікаря з пантелику.

— Ти… звідки знаєш нас… мене?.. Її? І моє ім’я?

— Така робота, — сказав блондин.

— Та хто ж ти, в біса, такий?

— Це наш водій, — вирвалося у Влади. Павло Вільгельмович аж зашипів, як розпечене каміння, на яке в лазні хлюпнули ківш крижаної води.

— Що ти мелеш, дурна корово? Ти себе чуєш?

Юрко не втримався. Байдуже, яке чудесне перетворення сталося зі Штосом зовні. Байдуже, яке в нього зараз лице — нутро не змінилося. Бобир устиг подумати про це коротко, доки стискував пальці в кулак, а потім уже ні про що не думав, просто врізав щосили Штосу в пузо, як робив у дитинстві, б’ючись зі шкільними хуліганами за образу Рити. Удар допомагав тоді, спрацював і нині. Павло хрюкнув та зігнувся навпіл.

— Довбаний сцикун, — прохрипів крізь зуби. — Я уб’ю тебе.

— На операційному столі? Ти це, певно, вмієш, — Юрко сплюнув, витер руку об Штосові штани. — Замастився тільки.

— Маю пропозицію, — з ентузіазмом оголосив блондин, мов би нічого й не сталося, ухопив Штоса за комірець, вирівняв бідаку і потріпав по голові, як безпритульного пса. — Вам цікаво, що тут коїться, чи не так? Ну ж бо, визнавайте, не соромтеся. Я це знаю. Я знаю про вас усе — про кожного з вас. А ваші думки для мене узагалі велике електронне табло із червоними цифрами. Отже, нам потрібно відпочити і поговорити. Не бажаєте піти зі мною? Отам, за зупинкою, є диспетчерська.

— Ні, немає, — від болю Штос усе ще говорив глухо.

— Як нема, Павлушо? Запевняю тебе, є. Який ти, сонечко, неуважний… Я сам її побудував. Не скажу, що це шедевр архітектури, але дах і чотири стіни — що ще треба? І…

— Ми нікуди не підемо, доки не почуємо, хто ви такий. Насправді.

Промовивши це, Влада озирнулася за колективною підтримкою та дістала її лише від Юрка. Хлопець узяв Владу за руку, злегка стиснув і підбадьорливо усміхнувся. А більше ніхто й не ворухнувся. Крім білявого велетня. Той зробив крок до дівчини і теж посміхнувся, та підтримки в тому усміху не було. Навпаки, Владі здалося, що її штовхнули прямо в груди і вона летить у прірву без страховки, а радіє цьому так, ніби має крила. Посмішка у велетня була чуттєвою, невідпорною і палкою, а голос, коли він заговорив, шурхотів та стелився шовком, і був таким, як у коханця, що вперше веде до ліжка найжаданішу свою жінку.

— Я обожнюю, коли чарівна пані висуває мені умови — байдуже, які. Я тоді на все готовий, ну буквально на все. А тим більше, на таку дрібничку, як правда. Її значення однак переоцінюють. Правда, кривда… дві сторони медалі, хіба ні? Вибачте, я щось захопився. Ваша врода мене бентежить, Владо, — красень глянув на Ліду, і його крижані очі потеплішали. — Та, на жаль, я завжди обираю не тих жінок. Це моє прокляття. І благословення. І… про що це ми?.. О, так! Про те, хто я такий. Я можу розповісти прямо зараз, але це довга історія. Довга пісня, як кажуть тут, у вас. А ви всі втомилися, чи не так? Я волів би оповідати, сидячи. Чи не піти б нам усім, куди я запрошував?

Попри муркітливі обертони у сріблясто-шовковому голосі блондина та інтонаційний знак питання на кінці речення, це був наказ. І Владі дуже кортіло підкоритися, та тут втрутився Геник. Він стрепенувся і посунув уперед з відчайдушною рішучістю камікадзе.

— Я. Піду. Звідси. Негайно, — карбуючи кожне слово, заявив Геннадій. — І ти мене не зупиниш! Паскудо! Це ж твоя робота, так? Наші видива?..

— Ваші видива — то ваше життя, мої любі. Але, як хочете, — велетень відсторонився, даючи Генику дорогу. — Йдіть собі, куди бажаєте. Хоч гуртом, хоч поодинці. Мені байдуже. Я лише Ліду заберу до себе, вона ж вам не потрібна все одно, чи не так? Ось Павлуша стоїть і гучно думає: «Та бери цю лису квочку, я тобі ще й приплачу!» Дякую за щедрість, обійдуся. Я кредитки не приймаю. In God we trust, but prefer cash, правильно, лікарю? Добре вам, немає за що перейматися… і за кого. А я за Ліду переймаюся, бо їй недобре, на крок від смерті вона. А ви йдіть, чого поставали? У мене часу скільки хочеш, це ви свій марнуєте. Утім, це улюблене заняття людей — марнувати час, убивати час… Коли набридне лазити по горах, ви знаєте, де мене знайти.

Білявий красень нахилився до Ліди, ніжно охопив її обличчя долонями, як дорогоцінний потир, і поцілував у занімілі губи. На тому місці, де вони стояли, закрутилася курява. Їхні силуети у щільній пиловій завісі почали втрачати форму, мерехтіти золотими вогниками і повільно танути в повітрі. Це було чарівно. А коли курява вляглася, ні блондина, ні Ліди біля маршрутки уже не було.

— Дешевий штукар! — сплюнув Геник.

— Фігляр якийсь! — відповів йому Штос.

Влада промовчала. Повагалася трохи, запитально глянула на Юрка, той кивнув, і посміхнувся. Без ентузіазму.

— Доведеться йти.

— Доведеться, — підтримав Геннадій. — Можемо лишити жіноцтво тут, і самі пошукати дорогу, а коли знайдемо…

— Ти ще не втямив, друже? — Бобир був саме співчуття. — Тут немає жодної дороги, ну, окрім хіба що до пекла. Ми в пастці. У клітці. Я не знаю, чому, і не знаю, навіщо, але це факт. Отже, вибратися звідси вийде лишень тоді, коли мисливець відкриє двері