read-books.club » Детективи » Поїзд, що зник 📚 - Українською

Читати книгу - "Поїзд, що зник"

152
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Поїзд, що зник" автора Валерій Павлович Лапікура. Жанр книги: Детективи. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 33 34 35 ... 106
Перейти на сторінку:
а ти вже його мені спихаєш.

- Куди ви, хлопці, дінетесь? Брюнетки в аеропорту на підвідомчій мені території вже немає. Шукай вітра в полі, а її… ну, в усякому разі, не в мене.

Я не став продовжувати дискусію, бо раптом дещо пригадав. Зі своєї практики. І не таке вже й далеке. Тому спитав колегу:

- Цей клієнт, сподіваюсь, не з перепою помер?

- Якого перепою, ти що? Хоча ресторан вони відвідали. Ми вже допитали офіціантку. Вона цю пару запам’ятала - сиділи довго, розмовляли, замовлення хороше зробили: шампанське, котлети по-київськи, ікра… коньяк вони, правда, з собою принесли, але вона вже не присікувалася.

- Коньяк? І що - всю пляшку прикінчили?

- Та ні! Вона йому всього один раз налила в фужер, тож сто грамів у два прийоми, а коли йшли - недопите з собою забрала. Хто ж вірменський коньяк залишає? Сама ж осилила лише півпляшки шампанського. Так недопите на столі й залишилося.

- То добре, що залишилося, хоч пальчики візьмемо.

- Які пальчики! Шампанське дівчата одразу допили, а порожню пляшку прибиральниця сполоснула і забрала, щоб після роботи здати. А крім того, офіціантка сказала, що за столом наливав мужчина. Його скляночка на місці, а от її фужер зник. Лікар зі «швидкої» вважає, що дуже схоже на отруєння, але потрібен розтин і аналізи.

- Ну, якщо фужер дама забрала, то налетіли ми на професіоналку. Не здивуюсь, якщо її виделка з ножем серветкою витерті. А ще щось твоя офіціантка запам’ятала?

- По-перше, не моя, а штурмана з екіпажу, що на Одесу літає. А по-друге, мужчину вона добре описала, а жінку - висока, худа, фарбована брюнетка. Можливо, в перуці, хоча й дивно - в таку спеку. Одяг теж запам’ятала до подробиць. І ту сумочку - чорна з довгим ремінцем, з натуральної шкіри, пряжка-кнопка під мідь або мідна. Ти ж знаєш, це ми, чоловіки на ноги і фігуру дивимось, а жінки - що на цю фігуру начеплено.

- Може, прикраси якісь? Брошка чи кулон, перстень нарешті?

- Нічого! Це і лікарка наша підтвердила. Так що, можна офіційно оформляти запит від нашої Управи до вашої?

- За двох умов я твого покійника заберу. Перша - відвезеш мене туди, де взяв. Друга - дочекайся експертизи, тоді надсилай все заразом. І поза планом - давай сюди свого сержанта. Сподіваюсь, ти його не відпустив?

Кажуть, в Америці сержант - то опора служби в поліції. Може бути. У них там, в Штатах, вище звання, ніж капітан в поліції взагалі немає. А наші радянські сержанти, особливо ці, з нових - то суцільне «село і серце відпочине».

Питаю його:

- Куди той мужик летів?

- У Кратово, - а сам сміється.

- Яке Кратово? І чого смієшся?

- Місто таке є в Росії. Ну це, з пісні: «И не в Воронеже, и не в Саратове, а я дала ему в местечке Кратове…»

- Стоп, Магомаєв! Сам придумав, чи десь чув?

- В армії хлопці співали, коли в баню йшли, тому й запам’ятав. У Кратово він летів, з пересадкою. А де саме, не пам’ятаю.

- Ну, раз і не в Воронежі, і не в Саратові, то летіти він збирався через Волгоград. А жінку часом не Зоєю звали? Знаєш, пісня є така - «Гоп-стоп, Зоя…»?

- Ні, не Зоя, бо ту пісню я теж знаю. Там далі про начальника.

- В труні я бачив твого начальника. Звати її як? А його?

- У нього просте прізвище, а у неї складне. І те, і те я забув…

- Як забув? Ти ж їхні паспорти бачив?

- Бачив.

- У радіорубку стосовно об’яви хто ходив?

- Ну я ходив.

- Коли це було? Торік?

- Ні, сьогодні.

- І що? Повторюю питання для зовсім нетямущих: як прізвище хоча би жінки?

- Забув.

- Добре, почнемо з простого. Іванов, Петров, Сидоров, Йолкін, Палкін, а може, Хрущов? Микита Сергійович?

Сержант потом вмивається і головою крутить, мовляв, ні. Перебрали ми тих простих прізвищ мало не сотню, але з місця - ані руш!

- Вимальовується класична ситуація. Антон Павлович Чехов, оповідання «Коняче прізвище», серія друга. Переходимо до жінки. Кажеш, складне прізвище? Українське, російське, єврейське чи, не дай Боже, грузинське? Менгвіцетухесія, наприклад. Дуже легко запам’ятовується.

Сержант хіба що не перехрестився:

- Та ні, російське прізвище. Щось із тваринами пов’язане.

- Козлова, Пєтухова, Баранова, Тєлічкіна, Щєннікова? Чи може, все ж таки, Сидорова?

- А до чого тут Сидорова?

- Бо коза - Сидорова, дурню! - не витримав я. Сержант не образився. Напевне, не я першим констатував цей факт.

- Ну, там щось не просто про тварин, а таке, як ото людина коло скотини ходить. Вроді як Скотникова, але не Скотникова.

- Тоді точно Козлодоєва!

Взагалі-то, прізвище жінки було, як потім з’ясувалося, Курощапова. Але до цього ще треба було дожити. А тоді мій колега попив казенної мінералки з

1 ... 33 34 35 ... 106
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Поїзд, що зник», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Поїзд, що зник"