Читати книгу - "Наступна станція - смерть"

Ні, буває, що оте «воно» являє милість і опускається до детальнішого пояснення:

- Так належить, товаришу як-вас-там… я поцікавлюсь у вашого начальства, чому ви про ЦЕ не знаєте.

Але найчастіше на тебе мовчки дивляться, як на ту стінку, знизають плечима і повертаються на сто вісімдесят градусів, демонструючи добре вгодований, як казав Маяковський, нижній бюст. І замість скромного котрою весь день вантажили гній, а потім кинули в куток, навіть не помивши. Єдине, що втішає - ти не поодинокий у тому кутку, бо й твоє безпосереднє начальство у своїх затишних кабінетах на цей момент переживає щось аналогічне. Тільки ти п’єш із горла горілку, а Генерал заливає образу хорошим коньяком з кришталевого гранчака.

Кажеш, прокуратура теж бере участь у розслідуванні від самого початку? Де це ти вичитав? Знаю я цю книжку, два брати-акробати написали. Прізвищ не запам’ятав, але точно, що не Сирота і не Хряпа. Ні, офіційно так має бути. Більше того - прокурорські повинні з нами виїжджати на місце злочину. І виїжджають, але переважно в кіно. В реальності теж виїжджають, але вже на наших шиях. Бо то у них людей не вистачає, то судових справ накотило… а коли вже немає чим відбріхуватися, то, бачите, зайняті, бо здійснюють НАГЛЯД! Ти б знав, як мене бісить саме це слово! Бо воно викликає одну-єдину асоціацію: наглядач у в’язниці чи в концтаборі.

Ні, ти тільки глянь на них! Партконтроль наглядає так, що не встигають нові кабінети добудовувати. Народний контроль теж не пасе задніх. Комсомол зі своїм «прожектором» в душу без мила лізе. В кожній конторі свої ревізори… о, ти диви! І у мене приказка народилася. Дожився.

В кожному міністерстві свої контрольно-ревізійні управління. В Конторі швидкість стуку вже давно перевищила швидкість звуку. Тю! Знову приказка, бодай їй!

- Це ти до чого?

- Це я до того, що всі контролюють, прокуратура наглядає, а знайомий майор з обехаесу на п’яну голову виляпав, що у нас щороку розкрадають на суму, яка дорівнює державному бюджету країни. То на ікса воно такий нагляд?

- Для ІКД - себто імітації кипучої діяльності. Але ти щось не в той степ повернув.

- А про що я говорив? Про участь прокуратури у слідстві? Та хай би було. Але переважно, коли треба виписати ордер на арешт та обшук. Тут без них ніяк. Згідно з законом. Однак, коли припре, то можна й без ордеру. Головне - результат. Ну, от як у цій історії, котра мене ледь зі світу не зжила.

А почалося все це п’ять років тому. Якраз Оболонь заселялася. Кому новосілля, а лягавому - смерть на бойовому посту. Бардак повний, бо народу прибуває, а штати райвідділу переглянуть тільки після нового року. Квартирних злодіїв розвелось, як тих бліх на собаці, а обкрадені громадяни не можуть навіть міліцію викликати, бо телефонну станцію здали до чергового свята, тобто, достроково, і вона одразу вийшла з ладу. Доки людина добіжить до райвідділу, то ризикує бути ще раз пограбованою на темній вулиці, це не рахуючи мокрих ніг, подряпаних колін і розбитого носа. Бо коли газ тягли, випадково екскаватором порвали силовий кабель і тому ліхтарі на вулицях не горять. А в деяких будинках і в квартирах очима світять бо ліхтарики, гасові лампи, не кажу вже про звичайнісінькі свічки, у нас у дефіциті. Кому сльози, а кримінальному елементу - рай!

Десь у травні, якраз, коли солов’ї над Дніпром відспівали, викликає нашу групу сам Генерал і каже:

- Товариші офіцери, на Оболоні якийсь «партизан» з’явився. До речі, товаришу підполковник, це, здається, по вашій лінії.

Наш Старий, як справжній ковпаківець, в кишеню по слово не поліз:

- Дозвольте уточнити, товаришу генерал: чий саме партизан? Наш, ковпаківський, чи сабурівський, або ж Мринського? А може, то взагалі не наш, а якийсь поляк із Армії Крайової, чи, не дай Боже, хтось із бандерівців зі схрону виліз? Тоді це не наша справа, а Контори. Вони всіх цих партизанів з сорок першого пасли, то нехай і далі ловлять.

Генерал у відповідь, теж, щоправда, ввічливо так:

- А оце ви, товаришу підполковник, разом зі своїми людьми і з’ясуєте… а ви, Сирота, чого крутитеся? Запитання є?

- Так точно, товаришу генерал. Що він, цей народний месник, конкретно робить? Пускає під укіс ешелони на станції Петрівка? Чи вішає червоні прапори над районною службою працевлаштування?

Розумної відповіді я чомусь не дочекався.

- Нема чого тут нам «Молоду гвардію» цитувати, Сирота. Як ти такий цікавий, то будеш безпосередньо відповідати по цій справі. І людей не дам - сам впораєшся, розумник… можеш оболонських узяти. Тільки без жартиків. Бо точно вклею. Іване Борисовичу, проконтролюйте.

До оболонського райвідділу я вплив у доброму гуморі. Але жартувати мені перехотілося, ледь я перегорнув перші сторінки протоколів. Заповідалося на щось складніше, ніж троє петеушників із вкраденим у санчастині ефіром. (див. «Вилов бандюг по-науковому» - авт.) Бо по-перше, грабіжник виходив на «велику дорогу» самотній, як той герой класичного вірша М.Ю.Лермонтова. І теж у тиху нічну пору, коли народ з останнього автобуса чимдуж біжить до рідного під’їзду кремнистим шляхом по суцільних вибоїнах і в темряві. А по-друге, як знаряддя переконання, грабіжник використовував не ножа і навіть не пістолет чи револьвер, а карабін. Справжнісінький армійський карабін на базі трилінійної гвинтівки конструкції капітана Мосіна. Діяло безвідмовно і блискавично, ніхто й не пипснув.

Все, що змогли встановити хлопці з райвідділу, так це те, що нападник був високого зросту, хоча може й просто видався таким з переляку. І ще - ніхто не запам’ятав його обличчя, бо він ставав спиною до далеких ліхтарів. Карабін бачили, а от обличчя