Читати книгу - "Захребетник"

Але тепер його пройняло нестримне бажання розповісти магові все. Чари, що розв’язують язик? — ні, парубок ані на мить не сумнівався, що мисливець на демонів не вдався би до такого негідного способу розговорити співрозмовника. Просто до Ахметового пансіонату верхи на змученому коні дістався молодик, багато в чому не схожий на того, що був раніше. Несхожість тішила й лякала, але її доводилося сприймати як доконаний факт, а не ховати голову в лісок.

…ми, ревнителі ідеалів…

…ми, циніки…

…я…

Це зосталося в минулому, у синій ночі під жовтим місяцем.

Джеймс уже розтулив рота й збирався почати розповідь, але йому перешкодили. Прийшли двоє слуг із величезною балією, над якою клубочилася пара. Третій слуга приніс корпію та рушники. Четвертий — свічки. Далі прибув особисто Товстун Ахмет, засмучено зітхаючи. Він проґавив Джеймсовий приїзд, і.тепер спокутував провину.

Виставити хазяїна геть, а головне, переконати в тім, що нікому не слід повідомляти про прикрий випадок, вимагало великих зусиль. Нарешті Меліс подякувала Ахметові так чемно й ретельно, що хазяїн сполотнів і зник.

Маг із відьмою відмовилися від допомоги слуг і самі роздягли страх як засоромленого Джеймса, посадили в балію, і Меліс узялася обмивати рани. Розповідати про щось у такій ситуації було би доволі недоречно, і парубок тільки блаженно постогнував. Незабаром його насухо витерли волохатим рушником, повернули в ліжко, і руда відьма заходилася чаклувати над ранами: змазувала їх смердючими мазями й шепотіла замовляння над свічками, які венатор запалив, ляснувши пальцями.

Увесь цей час Джеймс уважав за краще мовчати. Скажеш щось невлад — і на рані, чого доброго, замість нової шкіри наросте драконяча луска!

— Ну, от і все, — підбадьорливо кивнула Меліс. — Любий, ти не зіллєш мені з глечика? Я хочу помити руки…

— Даруйте, віконте, що наполягаю… Я не надто цікавий, але в цьому випадку дуже непокоюся за вас. Не тільки через рани. Погляньте на себе.

Тримаючи глечик, Фортунат вільною рукою вказав на овальне дзеркало в тонкій рамі, що висіло на стіні. Розташоване воно було зручно: парубок міг бачити своє відображення, не встаючи з ліжка.

Спочатку Джеймс нічого особливого не помітив — коли, звісно, не брати до уваги наслідки конфлікту з Вучею Естевен. А потім повернув голову — й побачив.

Сріблясті нитки у волоссі.

Дивитися на них було незвично, й він сприймав їх, як чужі. Наче град, що побив лан пшениці, блищав підталими крижинками.

— Ви розповісте, що з вами сталося?

— Так.

…Коли Джеймс закінчив, мисливець на демонів довго мовчав. Мовчала й пані венаторова: вона дивилася не на пораненого, а на чоловіка, боялася порушити тишу, щоб не перебити чоловікові думки.

— Це найгірше з того, що могло трапитися.

Голос мага звучав, як голос жерсті під вітром.

— Це геній.

«Генії несьогосвітні!» — промовляв Гарпагон Понурий, учитель Фортуната Цвяха в нелегкій справі полювання на демонів, коли бував не в гуморі. Те ж саме він повторював після візиту Трифона Коннектарія, свого друга дитинства, батька гіпотези осьової конгеніальності, — але в цьому разі Гарпагон ще й лаявся що було фантазії, не соромлячись присутності молодого учня.

І це було правильно.

Генії існують. Про них відомо будь-якому чарівникові вищого, ба навіть середнього професійного рівня. Люди, не пов’язані з Високою Наукою, знають про це нітрохи не в менше — однак, на відміну від чарівників, факт існування геніїв їх не дратує. За однією гіпотезою, генії вважалися вищою формою еволюції джинів. За другою — генії були недобоги, тупикове розгалуження. За третьою, зовсім уже неймовірною гіпотезою (за авторства Коннектарія, про якого йшлося вище), генії — аборигени світів, нанизаних із нашим на спільну мануальну вісь, дані нам у відчутті при досягненні піку їхньої особистої геніальності.

Чесно кажучи, жодна з гіпотез не мала гідного підтвердження. Вивчати генія можна лише за його проявами, а закономірності, отримані таким чином, могли звести з глузду кого завгодно. «І зводили!» — додавав Гарпагон Понурий після візиту Трифона Коннектарія та виразно крутив пальцем біля скроні.

Але живого генія ніхто й ніколи не бачив.

Так, Добрягу Сусуна зображували веселим череванем, перед яким два лисих хлопчики несли таці з людським гріхами й клопотами, — аби геній міг їх пожерти на втіху своїм шанувальникам. Так, Чорну Кварру зображували чорним, як смола, квадратом — й вірили, що, зосередившись на квадраті, будь-хто через сорок вісім годин побачить справжній вигляд Кварри, Розкрадачки Пороків. Але традиція ця походить звідки завгодно, тільки не від яви геніїв народу.

Скажіть на милість, хто першим придумав, побачивши шолудивого собаку, стрибати на одній ніжці й співати: «Кварро, Кварро, зроби милість, щоби грошики приснились!» — а наприкінці тягти себе за носа?