Читати книгу - "Укри. Бойова проза"

— А подивіться, куме, яка краса.

— Ще ліпша би краса була, якби там пливли трунви з кацапами.

Той:

— Та не можна так, є ж серед них і хороші люди.

— Та є! Хороші — в хороших трунвах, а погані — в поганих!

Тупцяли в сільраду і вкотре вели споконвічну суперечку про фізіологічні особливості північного племені, бо Влад виводив їхні початки ще з ханти-мансі й поділяв на росіян, москалів і власне кацапів; а Сивий доводив, що всі вони споконвіку хапцапи, тобто ненаситні; сходилися лише в одному, що іноді серед нашого брата українця кацапи трапляються ще лютіші, аніж серед генетичних, бо щосили пнуться у вищу расу.

Влад вважав себе інтелектуалом, принаймні ерудитом, і любив поспілкуватися переважно з Сивим, хоч той не був начитаним, однак через свій вік мав велетенський життєвий досвід, котрий легко міг замінити брак освіти.

Уже майже допленталися, коли почули несподівані звуки:

з дитячого садочка линув тоненький спів про веселих лісових звіряток, які хотіли дружити зі свійськими тваринками, хор був хиткий, бо нечисельний, однак ситуацію рятувала вихователька, вона підспівувала підказки й ляскала в бубон.

Отож, незважаючи на деякі хиби, вояки заслухалися, відчули, що саме за дитячими голосочками скучили найдужче:

Обвішані втомою, вояки не вірили власним вухам:

Аж бійці забули й про дискусію, сперлися на дитячу гірку й мліли, тобто полинули в давні почуття.

Цієї миті почули й інші звуки — десь за видноколом загупало, зашаруділо небо, й це означало лиш одне — важкі міномети сто двадцятого калібру, перші удари влучили у ферму, інші пішли віялом — по зупинці, майдану й хутко рухалися сюди;

бійці миттю кинулися в дитсадок, швидко похапавши малечу, оберемками попереносили їх в глуху підсобку, а потім, впавши на них, затулили, і вчасно —

рвонуло так, що здалося, мовби увесь дитячий садок здійнявся в небо і вільно плив, бо від струсу всі втрапили в невагомість.

Потім була суцільна тиша, якій досвідчені солдати не дуже вірили, бо то могло просто позакладати у вухах, але туди долинув дитячий плач, отож вони потроху поставили на ноги виховательку, а та хутко підняла маленьких артистів, і вони, одягнуті звірятами, побігли крізь ще недавню вітальню, де повилітали вікна і все було закидано битим склом, — скалки повтиналися навіть у протилежну стіну.

Двір теж важко було впізнати — дитячий майданчик щез, замість нього зловтішно курілася велика вирва, півдаху зникло, закидавши навколо битою черепицею, лише тоді Влад помітив, що тримає на руках хлопчика з довгими вушками, бо той грав у виставі Зайчика; він дивився на бійця спокійно, бо був такий приголомшений, що не встиг навіть злякатися.

На подвір’я з сільським лементом бігли мами, до Влада підскочила заплакана бабуся й почала брати на руки малого, але той ніяк не пускав солдата, вдивляючись йому в очі.

Нарешті одчепив одну ручку, поліз нею в кишеньку, пошарудів, вийняв щось і повільно поклав Владові в долоню, дотик цей тривав ще й тоді, коли стара вже підтюпцем несла малюка вулицею.

Боєць ще якусь мить бачив за парканом довгі зайчикові вушка, й вони із Сивим хутко залишилися самотніми на розбомбленому подвір’ї, тому вирішили обтрусити з себе скляний пил.

І лише тоді Влад розтулив свою зашкарублу жменю й завмер — у ній лежала справжня, сказати б, довоєнна, цукерка.

Сімейне життя — то взагалі жах, а надто в АТО, лейтенант-Мічурін і Галя-Чупакабра могли напам’ять перерахувати усі притулки кохання —

штабні авто,

підсобні помешкання,

лісосмуги,

а особливо пересувну лазню, яку приперли волонтери аж із Рівного, подружня пара окупувала її категорично, і якось мали ілюзію домашнього кубельця, доки туди не посунули натовпи неохайних вояків, щоб також на мить відчути себе вільними від окопного бруду.

Зараз молодята отаборилися в складі — маскувальні сітки перетворилися на гамак, одначе як ти не обминай, а балакати доводилося про службові проблеми, а їх було ой як багацько.

— Тут нарисувався один генерал Хомченко, — ніжно шепотіла Галя, аби безболісно повернути чоловіка на грішну землю, — він запроваджує нову концепцію.

— Та ну його к бісу, — ще лагідніше одізвався їй на вушко чоловік.

— Воно б еге, якби це не стосувалося тебе, любий.

Мічурін розплющився — навколо поставали полиці з різною бойовою амуніцією, так само поволі в голові виникав якийсь генерал.

— Хто такий?

— Кар’єру почав дуже активно в Афганістані, потім, звісно, став видатним штабістом, а тепер вирисувався біля нас.

— Ну і що там у нього?

— Його фішка: треба зібрати з різних частин найкращих бійців і зробити таке мобільне потужне з’єднання для виконання дуже складних завдань.

— Еге, щоб заробити собі ще пару медальок.

— Так, чоловік вгору рветься.

Лейтенант виразно засумував, ще б пак, знову переформування, люди тільки притерлися одне до одного, і от — знову смиканина.

— А я ж тут до чого?

Галя одпустила зубками його вушко й пошепотіла туди якомога толерантніше:

— А до того, любий, що й ти втрапив у той список.

Лейтенант підскочив, і виматюкався б,