Читати книгу - "Хроніка пригод Ґеня Муркоцького. Книга 2"

Сподіваюся, моє зізнання пом'якшить покарання?

— Вважайте, що справу вичерпано, — ввічливо відповів Юрась. — Але хто вигадав таку дивну назву: «Всесвітня шайка шантажистів...»?

— Моя приятелька — поетка.

— Передайте їй мій низький уклін: вона й навела мене на думку, що се якась гра.

Минуло зо два тижні. Однієї суботи Марта поклала перед чоловіком свіжого часописа.

— Це не тобі панна Кісельницька присвятила кримінального фейлетона? Поглянь: «Шантажні листи» — Ю. М.

 бишек гнав на «форді» до президента Джорджа Кендела, не маючи сумнівів, що для вишколу американської молодіжі той усе ще потребує добрих виховників. Дорогою наш ковбой зупинявся підживити свого бойового коня, але сам не пив — не їв: у шлунку й досі холодило від згадки про палке прощання з Едною Мюррей — цього разу не вона цілувала свою жертву! Циганєвич тепер не виглядав на дешевого комівояжера, а радше на середнього бізнесмена, в якого попереду мільйонні статки. У внутрішній кишені маринарки гріла серце сотня долярів. Якщо ви гадаєте, що він завбачливо не приховав свій заробок в усіх можливих щілинах авта, то ви не знаєте наших краян.

За той час табір для новітньої молодіжі зовні не змінився: усі кавалки полотен з написаними гаслами висіли на місці, але було дивовижно тихо. Збишек зупинив авто і ввійшов у ворота. Порожньо...

— Джорже!

Циганєвичу не відповіло навіть відлуння.

Ну що вам сказати?! Ідея Генрі Форда виявилася нежиттєздатною — вихованці й виховники порозбігалися, як голодні пацюки з корабля. Проте в покинутих мешканнях ще можна було перебути.

Збишек рушив до господарських будівель, там надибав доброго пшеничного зерна, яке Фордові вихованці, певно, мали змолоти на борошно, напекти хлібів у власний пекарні і продати — із зиском для громади — навколишнім фермерам. У спіжарні[45] чомусь лежали на боках кілька лискучих, як летунське спорядження, бідонів. Три бляшанки мармоляди були приховані у валізці із слюсарними інструментами кимось із маминих синків, що їм забракло солодкого у суворому побутуванні під орудою президента Кендела...

У помешканні, в якому він колись заночував, просто на підлозі стояв слоїк з індичатиною, що застигла у смальці, — продукт домашнього виробництва, а на підвіконні лежав великий засохлий кавалок хліба — сухий, хоч об дорогу вдар.

— Хтось тішив свій шлунок таємно від усіх, — констатував Збишек тоном досвідченого нишпорки. — Значить, мають бути й порожні слоїки.

Порожні стояли рядами під ліжком.

— І що мені з цим усім робити? — питав сам себе Циганєвич, ніби на нього вже покладено обов'язок відновити життєдіяльність табору.

Але наш хлоп не має звички опускати руки. Не питайте, як він не вмер від нестачі харчів, та злучені бідони за три дні були готові прийняти першу брагу, яка тихо шумувала в діжі для тіста й відгонила мармолядою. Навіщо це було Циганєвичу, він не міг би пояснити навіть Форду, хоча б той схвально поставився до винахідництва з безвиході і, можливо, узяв би Збишека за приклад для американської молодіжі.

Та пильні і свідомі свого статусу американські полісмени, які не могли споживати алкоголь і лишень виловлювати призвідців та пачкарів, самі були ласі по тиху заковтнути келішок — другий, щоб не депресувати на дозвіллі. Вони вже примітили незалюднений табір Форда для таємних веселих вечірок і явилися туди якимось розгепаним автом. Збишек саме принюхувався до браги, чи не пора її заливати у сполучені бідони, як почув спочатку вурчання двигуна, а потім голоси збуджених чоловіків. Тікати? Куди? І він сміливо й по-господарськи вийшов назустріч. Полісмени вирячили очі.

— Доброго вечора, джентльмени! — промовив Циганєвич настільки вишукано й люб'язно, ніби належав до касти гарвардських розумників.

— Ти хто такий? — не повівся на Збишекову вихованість тупий з вигляду старий полісмен.

— Людина! — гідно відповів Циганєвич, міркуючи, що чотирьох озброєних чоловіків він не покладе писком у порох, отже, варто обрати тактику достойної дипломатії.

— Певно, його лишили тут, щоб не розтягли по колоді всі ці доми, — висловив припущення молодик, чия схожість зі старим наводила на думку, що з роками він також отупіє.

Збишек у розмову не втручався, очікуючи, що його запитають ще двоє полісменів. А ті мовчали.

І він наважився запитати сам.

— Джентльмени, дозвольте поцікавитися у вас: ви розшукуєте когось чи зазирнули сюди на всяк випадок? Президент Джорж Кендел ніколи не жартував із законом і мене навчав пильности в цім ділі.

Полісмени перезирнулися.

— Та знаємо ми твого шефа! — сказав старий і тупий. — А покажи-но, що тут сталося за його відсутности!