Читати книгу - "Казки Сельви"

Це ж бо звідти з’являються люди зі своїми підіймачами та мулами, отруюючи сельву. Якби їй вдалося перекрити Паранаїбу, повернути їй первісну тишу й знову втішатися, як колись, перепливаючи річку з гучним шипінням, із гордо задертою на три метри над поверхнею води головою!..

Авжеж, треба спорудити загату, яка перекриє річку...

І тут Анаконда згадала про зарості ейхорнії.

Анаконда ще недовго жила на світі, проте пам’ятала два чи три водопілля, що скидали в Парану безліч вирваних із коренем дерев та водоростей і гори мулу. Де все це дівається? Який цвинтар рослин здатний умістити всю цю глейку масу, що її могутня повінь жбурляє в неймовірний вир?

Вона добре пам’ятала водопілля 1883 року, повінь 1894... Тож після одинадцяти років, що минули без великих злив, тропічна природа повинна була відчувати таку ж спрагу, що й вона своєю горлянкою.

Зміїне чуття однак сповнювало її надією, напинало луску. Щось таки витало в повітрі, й Анаконда передчувала добру хлющу. І мов Петро Пустельник Анаконда почала волати побіля ручаїв та джерелець, закликаючи до хрестового походу.

Зрозуміло, що посуха не поширилася по всьому басейну річки.

За кільканадцять денних переходів звідси Анаконда вчувала густу вологу вкритих заростями вікторії-регії мочарів та різкий запах маленьких мурашок, котрі будували в них свої лазівки.

Анаконді недовго довелося вмовляти тварин. Людина була, є та завжди буде найлютішим ворогом сельви.

— Якщо перекрити річку, — підсумувала Анаконда, виклавши перед тим свій план, — люди не дістануться сюди.

— А чи проллються жадані дощі? — запитали водяні щури, не приховуючи сумнівів. — Ми цього не знаємо!

— Проллються! Навіть раніше, ніж ви гадаєте. Я знаю!

— Вона знає, — підтвердили гадюки. — Вона жила серед людей і розуміється на цьому.

— Авжеж, розуміюся. І знаю, що одного плавучого острівця, одного-єдиного острівця досить, щоб — зробившись її могилою — унести за течією Людину.

— Ще б пак! — посміхнулися гадюки. — А може, й дві!..

— Або навіть п’ять, — роззявивши пащу, мовив утробним голосом старий ягуар. — Але скажи мені, — звернувся він до Анаконди, — ти певна, що зарості ейхорнії зможуть перекрити річку? Я це запитую просто з цікавості.

— Звісно, тутешніх заростей та й усіх, що розпросторили­ся на відстані в двісті миль, буде замало... Правду сказати, ти поставив те єдине питання, що мене й саму непокоїть. Ні, побратими! Всіх заростей ейхорнії в басейнах Паранаїби та Ріо Гранде з усіма їхніми притоками замало, щоб спо­рудити десятимильну загату й перегородити річку. Якби я розраховувала тільки на них, то вже б давно простяглася біля ніг першого-ліпшого селюка з мачете в руці... А проте я дуже сподіваюся, що дощі проллються повсюдно, і вода затопить ще й долину річки Парагвай. Ви не чули про неї... Це велика річка. Якщо там так само литимуть дощі, як і тут, — а щодо цього я не маю жодного сумніву — ми неодмінно переможемо. Побратими! Там є такі зарості ейхорнії, що нам усім не вистачить життів, щоб їх обійти!

— Гаразд... — озвалися крізь сон крокодили. — Той край справді чудовий... Але як ми взнаємо, дощить там чи ні? У нас надто кволі ноги...

— Не турбуйтеся, — посміхнулася Анаконда, лукаво підморгнувши водосвинкам, які розважливо вмостилися за десять метрів од неї. — Ми не змусимо вас чимчикувати так далеко... Гадаю, будь-який птах дістанеться туди за три перельоти й принесе нам добру звістку.

— Ми не будь-які птахи, — озвалися тукани, — і зможемо дістатися туди за сто перельотів, бо кепсько літаємо. Але ми нікого не боїмося. І полетимо самохіть, бо ніхто не може нас змусити. Ми нікого не боїмося.

Випаливши це, тукани незворушно озирнули всіх золотавими з блакитним обідком очима.

— Це ми всього боїмося... — оговтавшись од сну, стиха промимрила попеляста гарпія.

— А ми нікого. Ми літаємо на короткі відстані, але не знаємо страху, — торочили своє тукани, прикликаючи всіх у свідки.

— Гаразд, гаразд, — втрутилася Анаконда, завваживши, що пристрасті розпалюються, як це завжди траплялося в сельві, чиї мешканці любили похвалитися своїми чеснотами. — Ніхто нікого не боїться, ми всі це чудово знаємо... Отже шановні тукани полетять і принесуть нам звістку про погоду в сусіднім краї.

— Ми зробимо це з власної волі, ніхто не змушує нас до цього, — не вгавали тукани.

Анаконда зрозуміла, що коли так триватиме далі, всі швидко забудуть про план боротьби.

— Побратими! — гучно прошипіла вона, високо звівши голову. — Ми марно гаємо час. Ми всі рівні, коли разом. Кожен із нас сам по собі не велика важниця. А разом ми сила всіх тропіків. Спрямуймо цю силу проти Людини! Вона все руйнує! Все вирубує та бруднить! Рушаймо річкою всіма тропіками з нашими зливами, звірами, заростями ейхорнії, лихоманкою та зміями! Скиньмо в річку цілу сельву, поки не перепинимо її плин! Вигубімо, вирвімо з корінням геть усе, але пустимо тропіки за течією!

Зміїна мова завжди спокуслива. Збуджена сельва озвалася одностайно:

— Так, Анакондо! Твоя правда! Скиньмо тропіки в річку! Вперед! Вперед!

Нарешті Анаконда полегшено зітхнула: битву було виграно. Душу, сказати б, цілого краю з його кліматом, тваринним та рослинним світом важко