Читати книгу - "Танець білої тополі"

У браму навіть стукати не довелося – хвіртка, вмонтована праворуч, уже була прочинена. Отже, його чекали. Чи, навпаки, зарання відчинили, щоб не чекати і не зустрічати? За ворітьми сліпо блимнули два закіптюжені провалля вікон – наче дві порожні очниці. Від того блимання стало трохи моторошно. Треба було б забити вікна дошками, бо як піде сніг, то в будинок білі мухи налетять і до весни лежатимуть. Вікно, крізь яке він колись хотів побачити Вишню і під яким його спіймав сторож Данило, завішене тонкими гаптованими фіранками. Якщо постукати тихенько у шибу… Ні, якщо вже він робить офіційний візит, як представник влади, то треба по-іншому. Де там у них бібліотека? Здається, у правому крилі, за кабінетом Міхала. Так чи інак, а спочатку треба зайти до господині. Може, Вишеслава також разом з мамою. Вишенька… Нарешті він її побачить!

– Слухаю вас!

Голос – як натягнута струна. І Вишнецька на струну схожа – тонка, напружена, з високо, аж надто високо піднятою головою. Мідне волосся з ниточками сивини відтінює блідість обличчя. Чорна сукня із коміром-стійкою робить поставу ще тоншою, а саму жінку старішою. Чи вона й справді так постаріла? Бездоганна, як завжди, зачіска, дві глибокі зморшки біля суворо стиснутих вуст, поперечна борозенка на відкритому чолі. Що зараз у душі цієї жінки?

– То яка справа привела вас сюди?

Присісти не запросила. І отим «вас» явно намагається дистанціюватися, підкреслити, що вона прийняла його з примусу, справді як офіційного представника нової влади, а не як свого гостя і взагалі воліла б краще і не бачити, і не знати його.

– Хотів би попросити, якщо у вашій бібліотеці є українські або російські книжки…

– Ні, російських немає! Є польські, французькі, англійські, німецькі, італійські… Бажаєте почитати? Якою саме мовою, прошу пана професора? – У голосі неприхована іронія, навіть знущання. – Принаймні, польською, наскільки мені відомо, ви добре читаєте. Чи вже так хутко забули?

Левко знає, що Вишнецька говорить неправду. Є в їхній бібліотеці і російські книжки. Пані Ольга починала вчитися в українській гімназії, але за Російської імперії, тож російську класику також вивчала. Потім заклад став польським. Йому ніяково вказувати на цю неправду. Він розуміє, що змусило жінку так змінити своє ставлення до всього російського. Розуміє, але як він їй це скаже?

– Чому ж би це я мав забути? І німецької мене Тадей Мандрика навчив. Я ж не для себе прошу, а для…

– Знаю, для бібліотеки чи як там вона у вас називається… Не можу запам’ятати цих нових назв. Заходьте, беріть, що вам потрібно.

– Ольго Ва…

– Пані Ольго! – перебила з притиском на першому слові.

– Ольго Василівно! Я ж вам не ворог. Ви закінчили гімназію. Українську мову добре знаєте, не чужа ж вона вам. Могли б, думаю, у школі… Я б попросив за вас… Думаю, прислухалися б. У школі зараз дуже потрібні вчителі. Ну дуже! Обіцяють прислати когось зі Сходу, але поки то ще буде.

– Пане Левку… Ой, перепрошую, паном тепер не можна називати. То як вас там?.. Товаришу Левку? Левку Олександровичу? Товаришу Левку Олександровичу! Може, скажете, куди забрали мого чоловіка, Міхала Вишнецького? Він же старий, у нього слабке здоров’я, хворі ноги. Він… Міхал нікому нічого поганого не зробив. Він порядна людина, людина честі. Стільки років працював викладачем, стільки молодих людей у науку благословив, стільки…

Струна таки тріснула. Чи тільки надірвалася? Левкові здалося, що Ольга Вишнецька зараз розплачеться. Він навіть встиг злякатися: що робити, як її заспокоювати? Але жінка хутко опанувала себе. Знову піднята голова, суворо стиснуті вуста, тільки у зіницях щось зрадливо сяйнуло і згасло. Ніби вона знала якийсь секрет, як приборкувати сльози, вбирати їх у себе, щоб не викотилися з очей.

– Поверніть мого чоловіка, і тоді будемо говорити про все інше. Поверніть мого чоловіка!

– Мамусю! Ну навіщо ти так? Я ж тобі вже говорила: Левко тут ні до чого. Він же не арештовував нашого тата. Його тоді і в селі не було. Та й узагалі… Ну хіба ж бібліотекар – це влада? І хіба ти забула, що пан Мандрика говорив про Левка? Як він про нього говорив?

Вишенька! Нарешті! Боже, яка ж вона гарна! Яка ж вона… рідна! Здалося, що в кімнаті раптом стало світліше, ніби передзимові хмари, що скупчилися над селом, розійшлися і впустили літнє сонце. Серце забилося прискорено, ноги мимо його волі пішли їй назустріч.

– Вишенько!

– Стояти! – Ольга, як розпасійована дика кішка, кинулася на середину кімнати, розкинула руки перед Левком. – Не смійте торкатися моєї доньки! Чуєте, товаришу Левку Олександровичу? Чи не забула я, шляхетна панно Вишеславо, що говорив пан Мандрика? Ні, не забула. І що зробив він для оцього… начальника хати-читальні… не забула. Тадей йому дар його відкрив, він з нього людину цілих десять літ ліпив, справжнє життя подарував. От хай би і йшов тим шляхом, виконував свою місію. Але драб хоче залишитися драбом. І я забороняю тобі… Чуєш, Вишеславо? Забороняю! А ви… товаришу Левку… Левку Олександровичу… Якщо вже надумали взяти у нас книжки, то можете взяти. А чого ж? Якщо можна було отак запросто забрати людину, отак підло, по-злодійськи, посеред ночі, невідомо куди… Що таке книжки в порівнянні з людиною! Але більш у мій дім – ні ногою. І своїм отим… перекажіть: допоки мій чоловік не повернеться, я нікого сюди не впущу. Ні-ко-го!

Міхал Вишнецький не повернувся. Але чужі люди не тільки ввійшли до маєтку,