Читати книгу - "Пісня Алабами"

— Знаєш, Крихітко, за це твоє оповідання заплатять набагато більше, якщо під ним стоятиме моє прізвище. На цім наполягає власник ілюстрованого часопису. Він накине п'ятсот доларів, якщо я підпишу його з тобою.

Я погодилася, навіть не замислившись, тоді я довіряла йому — гадаю, кохала його, такого недотепкуватого, що зараз слово «кохання» здається мені геть недоречним, — та й кортіло мені мати чимбільше грошенят, а про реванш я й не думала, незнайоме було мені те чудернацьке почуття, що не давало йому спокою, коли він згадував, як був хлопчаком із убогої чи радше зубожілої родини, сином нездалого батенька, який мусив гендлювати милом, гасаючи із висолопленим язиком, наче безпритульний пес. (Утім, воно, може, і зближувало нас із ним та додавало сили для приваби й боротьби: наші батьки викликали в нас сором, причому кожен по-своєму. Суддя був такий старий, такий нудний і геть позбавлений приваби та сили. Уявіть собі, він завжди вкладався спати о пів на восьму вечора. Мої друзі не вірили, коли я казала їм це. Мені завжди здавалося, що вони кепкують із мене нишком. Я так і не дізналася, про що думав мій батько, про що він молився і на що сподівався, за чим він шкодував, чого бажав потайці, які урази були у нього, — навіть ці таємниці не прихилили мене до нього).

Мої перші оповідання з'являться на сторінках часописів під двома прізвищами: «„Наша королева“. Сучасна історія, написана Скоттом і Зельдою Фітцджеральд», а потім сталося так, що він забув поставити моє прізвище, — утім, так воно й мало статися.

— Дві тисячі доларів, Крихітко, я просто не міг відмовитися. Мені нелегко було опублікувати його, ти ж знаєш. Тільки оці шахраї з «Чикаго Санді» погодилися взяти його, за умови, що там стоятиме лише моє прізвище… Більш не будемо нічого їм давати, згода?

Лише його прізвище, сказали вони. Let’s father the story on him[26]. Писати — це для чоловіків, таке їхнє божисте право. А для жінок? Тільки бути вагітними, народжувати, глядіти дітей, якщо творчості недостатньо, аби зберегти своє ім’я.

Після тієї халепи з чиказькими пройдисвітами була ще історія з недоглядом у «Сатерді Івнінг Пост»: якась секретарка так передруковувала оповідання, що замість Зельди помилково написала Френсіс Скотт.

— Слово честі, дурня якась, — визнав Скотт.

— Еге ж, — сказала я, — найбільша помилка і найбільше виправлення за всю історію преси, правда?

А він:

— Ох, Крихітко, не треба так дивитися на мене! Сядь та перехили чарчину, не хочу я цих сварок. Змилуйся наді мною.

Я й не сварилася. Просто перестала з ним спілкуватися. Мовчала я два роки. Ховала мої зошити. Узурпатор був узурпований. (О, він міг порпатися в них, то я переховувала їх щотижня, я вміла ховати, казав колись Суддя).

…Та того вечора було запізно, він збагнув, хоч і був п'яний мов чіп: мій роман вийде друком, не зможе він цьому завадити, як ото тоді, дванадцять років тому, коли він заборонив Натанові публікувати мій «Щоденник» у «Смарт Сет», моєму улюбленому часописі. Мені було так приємно дізнатися, що він сподобався видавцям. Скотт перестав цікавитися моїм тілом, — зрештою, він і так небагато міг утнути в сексі, — тож мої інтимні щоденники стали для нього тілом, і він без сорому їх використовував: без них його другий роман був би порожнісінький.

Коли настала пора ділити ролі, я взяла на себе таку алегорію як Ревність. Та виявилося, що це він, любий мій чоловіченько, мій упиряка, страшенно ревнує, коли я намагаюся розгорнути крила. Незабаром я стану жити за мої гроші. Ось я отримала тисячу двісті п'ятдесят три долари за новелу, що з'явиться завтра в «Кремлівському ревю» (так прозивають «Скрібнер мегезін», давній жарт). Називається вона «Подружжя шаленців». Скотт про це нічогісінько не знає. Питання в тому, чи мені чекати, аж доки він протверезіє, а потім тицьнути йому під носа той часопис, чи п'яному показати, щоб подвоїти його лють і в такий спосіб принизити його? Та відповідь ось яка: нічого такого не зробиш ти, Зельдо, заховаєш той часопис або й викинеш, прочитавши своє оповідання. Аби лиш ненадовго зберегти спокій у родині.

…Оце написала я, та й згадалося мені, як іще маленьким дівчам виконувала я роль Безуму в балеті, що його написала моя матінка. Сцена Великого театру в Монтгомері була запнута жовто-чорним наметом. Мінні пошила мені вбрання із золотаво-чорних мережив, а внизу обшила маленькими дзвіночками. У «Монтгомері адвертайзер» мене назвали неперевершеною. То була пора мого успіху. Я була Саламандрою. І вже тоді дзвіночки дзеленчали на ґвалт.

Згадую це, щоб посміятися, хвилину чи дві.

Не знаю, на що схожа моя книжка, написана одним духом, одним помахом пера. Хтозна, що може в ній припасти до вподоби, — там нема ні інтриги, ні зав'язки, ні сентиментальності, — та я почуваю, що те знаю, відчуваю в ній інше, важливіше: напругу, яка тримає все вкупі від першої до останньої фрази. Наче линва… що, коли вона порветься?

Чоловіки: вони частенько прозивають