Читати книгу - "Прекрасна одержимість"

– Ти цитуєш?

– Так; це з книги – сказано саме так.

– Але ж доктор Гадсон майже нічого не знав про мистецтво!

– Він міг знати більше, ніж ви думаєте. Той божевільний Радольф мав величезний вплив на нього, як ви побачите; а Рандольф був віртуозним митцем.

– О, цікаво, чи не думаєш ти, що то міг бути Клайв Рандольф? Ти знаєш – скульптор, що створив ту групу дітей в Метрополітен. Він вже давно як помер. Направду, Боббі, я певна, що він колись жив тут, у Детройті!

– Цілком можливо. – Боббі поклав занотоване олівцем на стіл і помовчав трохи з напівзаплющеними очима, дуже зосереджений. – Ще один геній, – пробурмотів він. – Ненсі, генії мають право бути помішаними, чи не так?

– Безумовно, – засяяла Ненсі. Боббі вже розумів суть.

Він узяв свої нотатки.

– Отже, на лиці цього п’єдесталу, що мав вигляд вівтаря, церковними літерами було глибоко викарбувано такі слова: "Нехай же буде дяка Богові, який дає нам перемогу".

Ненсі буркнула, що це досить дивно.

– Що ви маєте на увазі "дивно"? Це ж з Біблії, чи не так?

– Безсумнівно, – згодилася вона з нервозним сміхом. – Це може бути в Біблії, майже в будь-якому місці, але все одно бути дивним, чи не так? Але я маю на увазі те, що досить химерно бачити, як доктор Гадсон наводить цитату з Біблії. Він не був хоча б трохи релігійним!

– Не будьте такі певні! – застеріг він.

– Чому ж Боббі, він був не лише байдужим, але й майже зневажливо ставився до релігійних організацій; не бував у церкві, за винятком весіль, упродовж двадцяти років. Він незлюбив церкву, поки ще був малим хлопцем; одного разу сказав мені – це сталося, коли до них прийшов жахливий проповідник, а газети рясніли дешевими банальностями – що церкви в його селі закликали людей назавжди "відректися від світу", не пропонуючи водночас чогось навзамін цього зречення, окрім нікчемних решток середньовічних забобонів!

– Але чи не міг би він бути зацікавлений у… у надприродному, не бувши прибічником церкви?

– Хіба міг?… Це незвично.

– О, добре! Якщо ви пропонуєте аналізувати цю справу у світлі того, що є звичне, то краще ходімо на футбольний матч і перестаньмо катувати себе. … Я запитую вас! Чи звично, коли людина чинить повсякденні добрі діла потай; прожогом утікає, наче білка, у свою нору і закопує її після себе, коли наблизиться той, хто міг би дізнатися, що вона зробила комусь ласку? Чи звично, коли людина пише історію про своє божевілля дитячим шифром? Я скажу вам, ким він був!.. Одним з тих старовинних містиків!.. вірив у фей… бачив видива… бавився з ангелами!

– Боббі Мерріку, ти бо-же-віль-ний!

– Ні, поки що; але в мене є дивне відчуття, що я ним стану.

Ненсі відштовхнула тарілку і нетерпляче махнула офіціянтові, коли він спитав, чи все гаразд.

– Ні… – Боббі хитав головою повільно, розважливо. – Насправді, то не була релігія; у всякому разі, це не зовсім те, що я міг би вважати релігією. Я не хочу удати, що знаю дуже багато, але релігія – це лише більш-менш формальне визнання безлічі старих мітів, узятих з юдейського фольклору; вона змушує людей казати, що вони вірять те й инше про Бога; уявляє собі, ніби знає, чого хоче Бог від людства – инколи засмучено чекає, поки люди послухаються, а в инший час залякує їх, щоб вони мусили слухатися, хоч-не-хоч; збирає пожертви, щоб посилати кликунів до так званих язичників, застерігаючи їх, що вони горітимуть у пеклі, якщо не перестануть називати свого Бога, хай ким він там є, і почнуть називати Його якось инакше?

Ненсі засміялася.

– Не все так погано, Боббі. Годі й уявити, що це так безглуздо. Люди черпають зі своєї релігії багато розради, бо инакше б не сповідували її.

– Розради! – повторив він. – Радий, що ви скористалися цим словом. Думаю, що тепер я можу сказати, яка різниця між тим, у що вірив доктор Гадсон, і пересічною релігією. Звичайна релігія прагне нести розраду. Вірте в те й се і діставайте розраду, мир, певність того, що все гаразд і що Великий Хтось наглядає за всім. Однак та релігія, що була в доктора Гадсона, безумовно, не дарувала йому розради!.. Осідлала його, як Старий Синдбада… батожила… Не відступала вдень і переслідувала вночі… примушувала працювати, як раба… довела його до одержимости!

– Але він міг би відмовитися від неї, чи не так, якби вона набридла йому?

– Ах, от ми й дійшли до цього! Тепер ви торкнулися чогось вкрай важливого. Ні! Він не міг відмовитися від неї, тому що вона була його мотивацією! Не дозволяла зупинятися!.. Ви казали, що саме вона зробила з нього фахівця!

– Боюся, тобі ця книга жахливо діє на нерви, Боббі, – Ненсі одягла рукавички. – Поїдьмо до Брайтвуда, де нам ніхто не перешкоджатиме, і переконаймося самі, про що там йдеться.

Боббі не хотілося уставати.

– Ненсі, усе моє ставлення до цього питання змінюється після розмови з вами. Я навіть можу розповісти вам, що ніколи ще не зазнавав більшої зневіри й розчарування в житті, ніж минулої ночі, коли спробував прочитати цю річ. Але я сподівався, що вона стане нормальною розповіддю про нормальний людський досвід. І коли я виявив,