Читати книгу - "Прекрасна одержимість"

– Не маєш відваги закінчити, еге ж? Ти хотів сказати, що тобі буде важко, коли я дізнаюся, що доктор Гадсон дурень… Не хвилюйся про це ні на мить. Цього не станеться! Гадаю, що твою увагу ніколи не привертала, – мовила далі вона, карбуючи кожне слово, – психологія генія. А спитати б: навіщо? Думаю, молоді студенти-медики не переймаються надто екскурсами у високі царини психіятрії, що вивчають одержимість. Вони надто заклопотані здиранням шкури з трупів; намагаються запам’ятати, де ковадло, а де стремено. Відрізнити зап’ясток від передплесна! О, я знаю! Тобі не треба бундючитися переді мною своєю мудрістю!

Вона раптом помітила офіціянта, що розкрив з подиву рота.

– Сюди!.. Якщо хочеш розважитись, то забери звідси цю холодну каву і принеси гарячу… обсмажену нині вранці… бажано.

Боббі вибухнув сміхом, коли хлопець пішов геть.

– Ненсі… З вами не посумуєш! Говоріть далі!

– Я не жартую!.. І хочу вперше розповісти тобі, хто такий справжній геній… Геній не підпадає під жодну категорію… Його годі класифікувати! Записати в картотеку… І тому нетямущі бевзі, які легко вміщаються в теку, що найбільше їм пасує, вважають його божевільним. Він сягає вершин, куди вони не здатні потрапити, а отже – знавіснілий! Він сідлає ідею і мчить на ній через село, через рови й огорожі, через людські оселі, стоптуючи поля й садиби, збиваючи з ніг навіть найкращих друзів, і ніколи не здогадується про це… ніколи не озирається… і все йому байдуже на все… допоки здатен вдержатися в сідлі цієї неймовірної ідеї!

– Отже, наш доктор Гадсон належав до людей такого типу і був одержимий ідеєю. У нього зародилося переконання… Я певна, що не знаю, як він до нього дійшов; можливо, про це розказує ця книга; сподіваюся на це … що його професійний успіх залежить від незвичайних доброчинств, які слід утаювати, щоби вони не втратили сили. Саме про це я здогадалася, все дуже давно… Тоді йому спала думка, очевидно, що він міг би так оформити свою теорію, щоби його спадкоємці, учні чи прихильники заповзялися нею. Але він хотів уберегтися від глузувань нікчемного бовдура, який, наскочивши на неї випадково…

Боббі підніс руку.

– Ви досить схвильовані, чи не так?

– Тобі видається смішним, що він використав цей дурний шифр, – заговорила вона знову, приглушивши голос. – Але, припустімо, що він скористався б латиною, обійшовшись навіть без словника; чи завдало би це тобі менше клопоту?… Або грецькою! Він міг би писати грецькою! Що ти знаєш по-грецьки – окрім літер на значку студентського братства?… Він хотів, щоб хтось – шукав цю таємницю – навіть не сумнівайся – і це збігається з його одержимістю! Це її частина!

– Ви перемогли, Ненсі, – визнав тихо Боббі, – ми з вами маємо те саме уявлення про доктора Гадсона. Ми просто инакше його називаємо – та й по всьому… Я сказав, що він ненормальний психічно, а ви говорите, що він геній, а всі генії – ненормальні. Дуже добре. Тепер ми можемо прочитати цю книжечку разом і зрозуміти одне одного – навіть якщо й не зрозуміємо книжки.

– Я коротко перекажу вам те, що прочитав поки що. Ненсі, справа не в тому, що мені шкода часу, який я витратив на розплутування того важкого шифру. Просто в цьому тексті немає насправді нічого, що спонукає до такої таємничости. Ви переконаєтеся!

– Я не буду певна цього, поки ми не прочитаємо книжку – до самого кінця.

Боббі перегорнув свої записи.

– Історія починається приблизно за рік після смерти Джойс, його першої дружини. Її довга недуга виснажила його; увібрала всю психічну енергію, яка мала піти на його фахову підготовку. Опинившись над прірвою невдачі і в глибокій депресії, він схилявся до того, щоб покинути хірургію і піти в бізнес. … Одного дня йому спало на думку, що на могилі Джойс треба поставити пам’ятник…

– Ах… Я так і знала! – викликнула Ненсі з несподіваним хвилюванням.

Боббі допитливо позирнув на неї.

– Цей нагробок був віхою! – пояснила вона емоційно. – Як же часто, пригадуючи дату якоїсь події, він говорив: "Невдовзі потому, як я збудував невеликий пам’ятник для Джойс"… Говори далі!

– Далі він вирішив купити надгробну плиту і вибрав недорогий монумент. На бланку записав ім’я дружини і дату народження та смерти. Продавець спитав, чи він хотів би коротку епітафію. Видається, що в ті часи був такий звичай. Не спроможний у відповідальну мить придумати доречну фразу і бажаючи негайно завершити справу, він послухався поради відвідати виробничий відділ і розгледітися там. Можливо, він міг би знайти там те, що припаде йому до серця.

– Отож, він обійшов завод, де виготовляли ці монументи, і випадково зустрів чоловіка на ім’я Рандольф.

– Ти говориш про Рандольфа так, наче він важливий персонаж у розповіді. Ніколи не чула про нього.

– Так, Рандольф завжди був героєм цього твору, принаймні, доки я встиг дочитати. І це вже вам вирішувати, після того як ви познайомитеся з ним, чи Рандольф апостол світла, чи таки не сповна розуму. Особисто я не надто високої думки про нього. Він дебютує в цій історії як винятково талановитий гіпнотизер… Виявився свого роду… чудотворцем.

– Ти хочеш мені сказати, – допитувалася Ненсі,– що Вейн Гадсон зацікавився особою такого сорту?

– Ну, ви побачите… Цей молодик Рандольф сидів у студії, відокремленій від основного виробничого цеху. Він був не лише каменярем, але й скульптором – незвичайно добрим… Художник за натурою. Згідно з журналом, він створював переможну ангельську постать, величну, що граціозно стояла на мармуровому п’єдесталі у формі