Читати книгу - "Янголятко в кутих черевиках. Книга перша"

— До межі Пагорбів?!

— Так!

Вервечка Байків радіє дорозі. Із зачохленими бунчуками, стомившись плакати за покійниками, знаючи, що полеглі воїни вже пригубили вино в Чертогах Богів.

Селище Далеких Пагорбів. Два ряди будинків уздовж траси в нікуди, безліч неонових ламп, два блискучих манливих щити.

А з іншого боку:

Селище Далеких Пагорбів — «Бар», «Готель», «Готель», «Бар» — вивіски, знайдені на тисячах кілометрів доріг, звезені сюди та зібрані в одну.

Піднятися сходинами до тераси, відчинити двері й побачити за ними пустище. Ступити за стіну, єдину, що залишилася від усього будинку. Місто будинків, позбавлених майже всіх стін.

— Який він великий, — сказала я, опинившись у його будинку.

— Так, — сказав Вершник і став поруч зі мною. — Звідси й до кінця землі.

— Здоров, — кивнув він сусідці за стіною з написом: «Усе, що ви забули купити».

— Здоров, — сказала вона. — Ти до ранку?

— До ранку, — сказав він.

— А це?

— Крихітка, — сказала я, повернулася до неї спиною та показала свій герб.

Ми розпалили багаття, й полум’я висвітило на стінах вітальні шовк. Ми обклали полум’я камінням, і в нас вийшла ватра. Вершник розгорнув ковдру, я вмостилась у величезному кріслі з ногами.

Вино з вітру і трав, його губи пахнуть вином.

Тільки один поцілунок, щоб відсунутись і сказати:

— Ні.

А вночі, коли я спала, зникли стіни, і я чула, як Вершник розповідав Сусідці, що сиділа з ним біля жевріючого приску:

— Сьогодні я чув їхню пісню.

— Коли?

— Коли вертався.

— Виходить, завтра?

Чи було їй шкода його? Не більше, ніж йому самому, він зовсім не жалкував, що завтра його не стане.

У неї була сотня чоловіків. Різних: добрих і лютих. Воїни, воїни, воїни. А іноді той, хто плаче уві сні.

Вони йшли від неї, а вона думала, що сама в усьому винна. Вони йшли, і з кожним новим вона була ще тихішою чи ж навпаки починала кричати, тільки-но брав її.

Воїни всіх армій, чоловіки ста міст. Вони йшли, і вона думала, що в усьому винні навколишні будинки, і міняла їх, і поспішала дорогою в нікуди.

— Залишся, — благала вона, але він ішов.

— Я не зможу без тебе!

А він одказував:

— Я теж.

— Я поїду з тобою, — вирішувала вона.

— Сідай, — казав він. — Тримаєшся? — і гнав свій байк назустріч смерті. І вмирав у неї на руках.

Вона втратила їх усіх, адже чоловіки — це ті, кого ти втрачаєш.

— Я чув пісню…

— Завтра…

А чи не все одно, як саме вони підуть від тебе?

Стомлені дорогами мандрівники побудували це поселення, щоб збиратися на кілька довгих зимових тижнів та розповідати про те, що було і що зробив кожен із них:

— І в лісі, якщо, звісно, зважився прийти туди вночі, сосни сплітають вершини, і коли станеш серед них, уже не побачиш зірок. Але метал на тобі починає світитися, а самому тобі чути, про що говорять духи.

— Наші байки боялися води. Ледь пощастило загнати їх на корабель. Але й потім вони намагалися пробити борт і попливти.

— А величезний Змій, це з-під його луски народився світ, дивився на нас, і здавалося, назавжди залишишся в його пазурах.

Я була серед них, я слухала, я пила з ними пиво. Кілька перших довгих тижнів. Доки вони не почали стомлюватися, доки не розтанув сніг, і в них не