Читати книгу - "Поїзд точно за розкладом. Де ти був, Адаме. І не промовив жодного слова. Більярд о пів на десяту"

свині воно не придасться. Хіба росіянам. Ти знаєш,— він з насолодою закурює,— часом вдавалося і частинами дещо збути, це не так небезпечно. Якусь дифіцитну запчастину, чи двигун, чи покришки. Або ще одяг. Там шалений попит на одяг. Наприклад плащ — це майже тисяча марок, добрий плащ. Вдома я, знаєш, побудував собі невеличкий будиночок, такий собі симпатичний невеличкий будиночок з майстернею... для... для, що? — питає він раптом. Але Андреас нічого не сказав, він тільки швидко поглянув на нього і побачив, що очі у Віллі знов стали похмурі, чоло поорали зморшки, і він квапливо допиває пиво. Вчорашнє обличчя, воно й без бороди знову таке ж саме... Сонце все ще золотить вежі Перемишля над Саном. Блондин заворушився. Видно, що він лишень прикидався, наче спить. Він удає, що прокинувся. Дуже довго випростується, тоді повертається на другий бік і розплющує очі, але він не знає, що сліди від сліз дуже добре видно на його брудному обличчі. Це справжні борозни, борозни в бруді, як у маленької дівчинки, в якої на дитячому майданчику поцупили бутерброд. Він цього не знає, може, вже взагалі забув, що плакав. Каправі, почервонілі очі викликають відразу; можна справді подумати, що він венерично хворий...

— А-а-а! — позіхає він.— От добре, є що пожувати.

Його пиво вже трохи нагрілося, але він спрагло й квапливо п'є, а потім береться до їжі, тим часом як Андреас і Віллі палять і поволі, смакуючи, п'ють горілку, чисту як сльоза, чудову горілку, яку Віллі дістав з ранця.

— Так,— сміється Віллі, але так раптово уриває сміх, що обидва злякано обертаються до нього. Віллі червоніє, втуплює погляд у землю й робить великий ковток горілки.

Що? — питає стиха Андреас.— Що ти хотів сказати?

Віллі ледве чутно відповідає:

— ...Хотів сказати, що я зараз пропиваю свою заставну, справді пропиваю заставну. За той будинок, що жінка дістала в придане, була ще одна заставна, невелика, на чотири тисячі, і я хотів їх оце сплатити... але пропало, давайте вип'ємо, будьмо!

Блондинові теж не дуже хочеться йти кудись до міста в перукарню чи в лазню, або туди вниз — в один із бараків. Вони беруть під пахви рушники й мило і йдуть униз.

— І щоб гарно почистили чоботи, дітки! — гукає їм у слід Віллі. В нього самого чоботи виглянсувані до блиску.

В якомусь тупику стояла велика водяна помпа для локомотивів, з якої без упину тихо цюркотіла вода, стікаючи на землю тоненькою цівочкою, і навколо в піску утворилась величезна калюжа. Справді чудово, що можна помитись. Якби ще тільки мило милилось як слід. Андреас узяв своє мило для гоління. Воно мені більше не знадобиться, думає він. А взагалі воно розраховане на три місяці, а мені його дали якихось чотири тижні тому, та мені воно однаково вже не знадобиться, а що залишиться, дістанеться партизанам. Партизанам теж потрібне мило, адже поляки так люблять голитися. І навіть спеціалізуються на чищенні черевиків і голінні. Та тільки-но вони зібралися поголитись, як побачили, що Віллі згори гукає до них і розмахує руками, та так виразно і справді драматично, що вони похапали свої речі й витирались уже по дорозі.

— Дітки! — кричить Віллі.— Тут запізнився поїзд для відпускників на Ковель! Біжіть швидше — за чотири години будемо у Львові, у Львові підете й поголитеся...

Вони понадівали кітелі й шинелі, нацупили кашкети і йдуть з речами на перон, де стоїть отой запізнілий відпускний на Ковель. У Перемишлі висідає небагато, але Віллі знаходить купе, з якого вийшов цілий гурт солдатів-танкістів, молоденьких хлопців, від їхнього нового одягу поширюється стійкий запах речового складу. Скориставшись тим, що прохід звільнився, вони швиденько заходять у вагон, поки ті, що там уже знаходяться, не встигли, разом зі своїми речами, позаймати звільнені місця.

— Зараз четверта,— тріумфуючи кричить Віллі,— так ми найпізніше о десятій будемо у Львові. Люкс! Цей чудовий поїзд не міг би вигідніше запізнитись. У нас ціла ніч, ціла ніч!

Вони швиденько вмощуються — сідають так, щоб можна було принаймні спертися спиною.

Андреас, уже сидячи, нарешті витирає як слід ще й досі мокрі вуха, розпаковує свій ранець і складає нашвидкуруч запхані туди речі. Тепер там були: брудна сорочка, брудні кальсони й пара чистих шкарпеток, рештки ковбаси й трохи масла в слоїку. Ковбаса — з пайки на понеділок, масло з пайки на другу половину понеділка, цукерки — з пайки на недільний обід; і молитовник — молитовник, який він усю війну тягав за собою й жодного разу не розгортав. Він завжди молився без молитовника, але ніколи не вирушив би без нього в дорогу. Дивно це, думає він, усе це дивно, й припалює собі цигарку, на яку ще навіть має право, цигарка — з пайки на суботу, з пайки, виданої на добу: від обіду в п'ятницю до обіду в суботу...

Блондин грає, а вони обидва мовчки палять, тим часом поїзд рушає. Блондин грає тепер по-справжньому, здається, він сам придумує музику, бо це не знайомі, відомі мотиви, а напрочуд лагідні, хвилюючі, зовсім безформні мелодії, які викликають думку про болото.

Так, думає Андреас, гнилий Сиваш. Що вони там роблять зараз біля своєї гармати? Його проймає дрож. Може, вони всі перебили один одного, може, прикінчили вахмістра, а може, їх змінили. Треба сподіватися, що їх змінили. Цієї ночі я молитимусь за тих біля гармати в болотах Сивашу і за того, що поліг за Велику Німеччину, бо він не, бо він не... хотів стати таким; це справді геройська смерть. Його останки лежать десь у болоті, там, у гнилому Сиваші, ніхто з людей не знає, де його могила, ніхто не видобуде його останків і не перенесе на військове кладовище, ніхто про нього не згадає, а він якогось дня воскресне, там