Читати книгу - "Поїзд точно за розкладом. Де ти був, Адаме. І не промовив жодного слова. Більярд о пів на десяту"

— А тобі? — питає Андреас.

Віллі підводить на нього здивований, майже ображений погляд.

— Я ж свої талони марками на шістнадцять днів наперед узяв.

Дивно, але те все не сон, те, що Віллі розповідав уночі. Це ж той самий чоловік, який стоїть отут перед ним, гладенько поголений, зі спокійними, хоча й трохи зболеними очима, який зараз дуже обережно, щоб не зім'яти кант, одягає в тіні під сосною свої чорні танкістські штани. Новісінькі штани, що лежать на ньому, наче влиті. Зараз він уже зовсім як унтер-офіцер.

— І ще пиво,— каже Віллі. Він дістає три пляшки пива, вони ставлять картонну коробку Віллі поміж собою як стіл і сідають їсти. Блондин не ворушиться, він лежить, уткнувшись обличчям у землю, як лежать убиті. Віллі дістав собі польського сала, пшеничного хліба і цибулі. Пиво чудове, навіть холодне.

— Ці польські перукарі,— каже Віллі,— екстраклас. За шість марок роблять тебе зовсім іншою людиною, навіть голову помили. Просто казка, а стрижуть як! — Він скидає кашкет і демонструє акуратно підстрижену потилицю.— Оце я називаю стрижкою.

Андреас усе ще не зводить з нього здивованого погляду. В очах у Віллі зараз з'явилося щось сентиментальне, щось унтер-офіцерськи сентиментальне. Приємно їсти наче за справжнім столом, далі від бараків.

— Ви,— каже Віллі, жуючи й зі смаком запиваючи пивом,— ви теж повинні піти помитися або хоч голови помити в перукарні, стаєш зовсім іншою людиною. Все скидаєш із себе, весь бруд. Але спершу поголитися. Тобі теж можна.— Він дивиться на Андреасове підборіддя.— Тобі справді теж можна. Чоловіче, це казка, знімає втому, і взагалі... взагалі...— Він шукає відповідного слова,— стаєш просто зовсім іншою людиною. Ще є час, ще дві години до відходу нашого поїзда. Сьогодні ввечері будемо у Львові. Зі Львова поїдемо транзитом, цивільним кур'єрським поїздом Варшава — Бухарест. Це казка, не поїзд, я ним завжди їжджу, треба тільки мати печатку, а печатка в нас буде, тільки як — не скажу...

Отже, нам не треба буде двадцяти чотирьох годин, щоб дістатися зі Львова до того місця, де це станеться, думає Андреас. Щось тут не те. Ми не виїдемо завтра о п'ятій ранку зі Львова. Бутерброди дуже смачні! Він товсто намащує хліб маслом і великими шматками відкушує соковиту ковбасу. От дивно, думає він, це масло на неділю, та ще, мабуть, трохи й на понеділок, і я їм масло, яке мені вже зовсім не належить. Та й на те, що на неділю, я вже не маю права. Продовольство розраховане від обіду до обіду, отож те, що на неділю на обід, уже не моє. Вони можуть віддати мене за це під військовий трибунал... покладуть мій труп на кафедру перед військовим суддею й оголосять: він з'їв масло за неділю, а частково й за понеділок, він обікрав переможний німецький вермахт. Він знав, що помре, і все-таки з'їв ще й масло, і хліб, і ковбасу, і цукерки, й викурив цигарки, ми не можемо внести цього ні в які статті видатків. Провіант на мертвих ніде не враховується. Ми ж, кінець кінцем, не якісь погани, що кладуть мерцям харчі в домовину. Ми добропорядні християни, а він обікрав добропорядний християнський, великонімецький, переможний вермахт. Ми повинні його засудити...

— У Львові,— сміється Віллі,— у Львові я вже дістану печатку. У Львові все можна дістати, це вже я напевне знаю.

Андреасові досить було сказати тільки одне слово, тільки спитати — і він би дізнався, як і де можна роздобути у Львові печатку. Але Андреас не хоче цього знати. Йому досить того, щоб вони мали печатку. Цивільний транзитний поїзд — це саме те, що він би хотів. Просто чудово їхати цивільним поїздом. Там будуть не тільки солдати, не самі чоловіки. Це жахливо — весь час бути між самими чоловіками, чоловіки гірші від жінок. А там будуть жінки... польки... румунки... німкені... шпигунки... дружини дипломатів. Як гарно їхати в поїзді, де є жінки... до... до... до того місця, де я помру. Що ж там трапиться? Партизани? Скрізь є партизани, але чого партизанам нападати на цивільний поїзд? Є досить поїздів із відпускниками, де їдуть цілі полки солдатів зі зброєю, речами, провіантом, обмундируванням, грішми й амуніцією.

Віллі розчарований, що Андреас не питає, де ж він дістане у Львові печатку. Йому так хочеться розповісти про Львів.

— Львів! — вигукує він і сміється. А оскільки Андреас і далі нічого не питає, він починає сам: — У Львові, знаєш, саме там ми завжди збували автомобілі.

— Завжди? — Андреас починає слухати.— Завжди збували?

— Тобто коли в нас з'являвся зайвий на продаж. Ми ж ремонтна майстерня, і в нас час від часу набирається трохи залізяччя, такого-сякого залізяччя, яке, по суті, зовсім не є залізяччям. І нам досить сказати, що це брухт. А обер-інтендант мусить закривати на це очі, бо ж і сам завжди волочився з чернівецькою єврейкою. А це ж зовсім не брухт, той автомобіль, розумієш? Можна собі з двох або з трьох зробити чудову машину, росіяни роблять це чудово.

А у Львові дають за це сорок тисяч готівкою. Поділи на чотири. Я та ще троє з нашої колони. Звичайно, це смертельна небезпека, тут уже доводиться трохи ризикнути,— він тяжко зітхає.— Аж кров холоне в жилах, ясна річ. Ніколи не знаєш, чи той, з ким ведеш торг, часом не з гестапо, цього ніколи не можна знати, аж до самого кінця. Чотирнадцять днів кров таки холоне від думки про це. Якщо за чотирнадцять днів не прийде ніякого повідомлення і нікого з тих, що були при цьому присутні, не заарештовано, значить і цього разу пронесло. Сорок тисяч готівкою.— Він з насолодою потягує пиво.— Як подумаю, скільки добра там зараз валяється в грязюці довкола Нікополя. Мільйони, кажу тобі, просто мільйони! І жодній