Читати книгу - "Маринчина лялька"

Але ніхто мене не жаліє. Після горілки дядьки ще дужче коверзують.

– Чуєш, тьотка?! – уже далеко за північ, а вони сидять і курять в хаті. – То ти підписуй, ми й пайдьом, тобі що, дітей своїх не шкода? Чи, може, ти така багата, щоб керосин всю ніч палити? Он, лампа горить і горить, чого ти не економиш?

І так сидять в хаті аж до ранку, день при дні. Я як змучуся безсонням, що й світ мені вже не милий, то візьму й підпишу: відчепіться! А тоді хапаюся за голову – бо що ж його тепер робити?!

– Бо немає у нас у хаті чоловіка, хоч поганенького якого, – плачу і розказую своїм дітям. – Якби був чоловік, то вони б так не сиділи, не курили б. А так, хто я? Безправна баба! Господи, Ільку, чи ти мене там бачиш, чуєш з того світу?! – кричу, і падаю навколішках до портрета. – Чого ти мене тоді не зарубав, га?! Для чого мені та твоя любов була здалася, проклятуща?! Добре тепер мені?! Добре?!!

А діти мої… налякані сидять по кутках і тільки їм очі світять – жаліють мене, либонь, і ненавидять усіх на світі: батька, що їх покинув, дядьків, що оббирають, заготовача, колгоспи… сусідів, що байдужі – і не оборонять мене, їхню маму, – бо така я вже нещасна і терпляча…

Важко було мені без чоловіка, то як же я тішилась, як мій Грішка підріс і брався до роботи! Батька нема, ніхто йому не підкаже, то він піде десь сам та й побачить, як у людей, а тоді прийде додому і мудрує. Сам узявся та й викопав яму для кролів, наверх поставив клітку – туди кладе полин, лопухи, червону конюшину.

– Іване, Миросю! – гукає Грішка на менших брата і сестру. – Ходіть, дивіться, як гарно наші кролики їдять! Оце похрумають одного лопушка, та й трохи підростуть. Хочете кроликів годувати?

– Хочемо! Хочемо! – радіють діти. І біжать у берег по бур’ян.

Кролі собі ростуть. У ямі риють нори, кролиці там поросяться. Кролів стає все більше й більше. Як тут…

– Ну що, Маринко, показуй-но своє хазяйство! – в подвір’я поважно входить заготовач, а з ним – колгоспний писар, секретар. – Хвалися, що надбали?

– Та он, самі ходіть й дивіться.

І доглядачі ходять.

– Так і запишемо: одна корова, теличка, дві свині, четверо овець, баран, кури… Маринко, скільки у тебе насправді курей?

– Десять, – каже Ганя.

– Тоді запишемо… двадцять п’ять!

– Як?! – дивуюся я. – Пожалійте! У мене тільки десять курок!..

– То ж тільки початок літа! – каже заготовач. – А на осінь, дасть Бог, квочки повисиджують яйця, та й будеш мати більше!

– А де ж це ті квочки? – я показую руками по подвір’ю. – Майте совість!

– Ідемо далі. Гуси. Рахуй, Пилиповичу.

– Дванадцять гусенят ще й три гуски!

– Так і запишемо. Я від людей чув, що ти розводиш кролів? То де ж вони?

– Та он, у ямі…

– Ми не будемо самі дивитися, повіримо на слово. То кажи, скільки маєш?

– Та хто ж їх порахує? В ямі темно… Було дорослих три кролиці, кріль тільки один, і наче шестеро кроленят…

– Запишемо: всього п’ятнадцять! Кролі – вони плодючі, до осені кожне приведе нехай ще хоч по парі, та й – уже буде. То що, Марино, все хазяйство?

– Усе, як бачите…

Комісія поволі рушає з двору, я дивлюся їм услід невидющими очима і раптом як стрепенусь.

– Хіба… А стійте! – гукаю, а з очей сльози так і капнуть. – У мене ще є кіт старий! Коли він не здох, то йдіть і шукайте! Кіт, певно, тепер сидить десь на горищі! Кіт, правда, один… А може, вже й досі розплодився? Або ще маю миші й жаби…

– Ну-ну! Ти з нами не жартуй! – секретар нахмурив кошлаті брови. – Ми з тобою по-людськи, по честі. А як ще щось є і ти втаїла, то пеняй тоді, Марино, сама на себе: як знайдемо, перевіримо й знайдемо – тоді тобі тюрма й Сибір! – у них одна була примовка.

– То хіба ж я вас не пускаю?! Усе одчинено! Ходіть, шукайте!

Вони мені покрутили пальцем біля скроні та й пішли. А я, після їхніх відвідин, на осінь мушу нести у заготівлю ще й п’ятнадцять кролячих шкурок…

Вже Мирося з Іваном пасли