Читати книгу - "Альянс. Трилогія Палімпсест. Книга 2"

граніту чи мармуру. Табличка на хресті також була заліплена снігом, а сама могила — закладена вже доволі понищеними негодою вінками, які так поки і не забрали. Можна було б пройти повз неї... але я відчула: стоп. Підійшла, залишаючи сліди босих ніг на землі, і рукою струсила сніг з таблички.

«Ярович Анна Вікторівна».

І дати народження та смерті. Всього між ними — майже двадцять чотири роки.

Я заморгала здивовано. Але ж це ім’я... ім’я...

МОЄ.

І закричала.

— Стожаре!... Стожаре, годі, прокинься!

Хтось дав мені ляпаса — сильного, дзвінкого. І той миттю вирвав мене з лещат липкого сну. Я сіла, задихаючись, і обхопила голову руками. Крик урвався.

Зі страху і спросоння не могла зрозуміти, що діється навкруги. Щоки були мокрими від сліз. Не вдавалось впізнати голос, що говорив до мене. В голові чомусь зринув знак чотирикутної зірки з візерунком всередині... а тоді зник і він, і всі думки. Лишився тільки плач.

Я здригнулася всім тілом, коли хтось сів поряд і пригорнув мене до себе. Сильними руками з теплими, трохи мозолястими долонями. І цей хтось пахнув лісом. Вогким ароматом свіжого листя, сонцем між гілок, корою. Хоча довкола лежав сніг.

— Тигране?.. — прошепотіла.

— Це я, — відповів він тихо, пригортаючи мене ще сильніше. Був без плаща: вочевидь, зірвався зі сну, як і я. Та він не тремтів на морозі, був теплим та надійним. Як завжди.

Зарилась носом у його сорочку. І ще й вчепилась в неї обома руками — щоб часом не втік.

— Тигране, чимось допомогти? — тихо спитав хтось. Лише за мить я розпізнала лагідний голос Либеді. Вочевидь, довкола стояли всі наші супутники. Я заплющила очі, аби не бачити ні їх, ні сліпучо-білого снігового покрову.

— Ні. Ідіть снідайте та готуйтесь до дороги. Ми посидимо тут хвильку.

Я тільки на секунду розплющила одне око, аби побачити, як дарвенхардці і Златодара відійшли на певну відстань, озираючись на нас. А Либідь на мить затрималась — простягнувши руку розгубленому Тарасові. Він поглянув на мене, але не дочекався навіть кивка. Я немов перебувала в ступорі чи стані шоку. Просто могла дивитись, та й то недовго. Тому знову заплющила очі і притулилась до Тиграна. За мить почула, як Тарас звівся на ноги і покрокував з Либіддю. Рипіння снігу безпомильно видавало кількість кроків.

Рипіння снігу. Але тут він не танув.

Я зіщулилась.

Боялась, що Тигран проситиме мене поглянути на нього чи на світ, про щось запитуватиме або намагатиметься розповісти щось заспокійливе. Та він тільки обіймав мене, ми сиділи на розстеленому хутрі і мовчали. І за якийсь час я відчула, що стає легше.

— В моєму світі... Тому, з якого я прийшла... Є моя могила, — нарешті вичавила я, розплющивши очі. Це було непросто, бо їх заливала солона вода. — В них тіла не було, а однаково... однаково... похо... похова...

Затнулась і закусила губу, аби не розридатись знову. Тигран провів долонею в мене по щоці, стираючи мокрі струмочки, і підвів голову за підборіддя догори, примусивши глянути собі у вічі. Погляд його сірих очей був теплим.

— Ти жива. Там нічого й нікого немає. Зрозуміло? Ти жива і зараз тут, в Патрії. Ба навіть в Метейському краю чи Циркуті. Як це місце не називай, — байдуже, бо могили твоєї тут немає. І тому — ти зараз тут. Поховання твоє з’явиться ще дуже і дуже нескоро. Ти жива, Стожаре, і попереду маєш ціле життя. Довге, непросте, але сповнене краси і надзвичайного. Ти сама обиратимеш, яким воно буде. І зараз — ти жива. Зрозуміла? Щоб я не бачив цих дурних сліз. Побачила вона якусь картинку уві сні і розревілась, як дитя!

Останні слова були сказані без докору, а як і все — з теплом. Я не могла відвести від Тиграна очей. Хотілось сидіти так завжди — в його обіймах, що захищали від світу, страху, морозу, болю і навіть власних сліз.

— Я дещо пригадала, — мовила зрештою. — Щойно.

— І що ж саме?

— Пам’ятаєш, коли ми тільки зустрілись, я перечепилась через корінь і впала?

Тигран звів брови.

— Тоді ти побачила привида? Так, пам’ятаю. Я в ту мить почав думати, як би тебе спекатись.

Я засміялась. Його голос проганяв нічні жахи.

— Так, тоді. На привиді була туніка з чотирикутною зіркою. Нещодавно я знову її бачила. Ти знаєш, що означає цей знак? Я запитувала Ханну, але вона також не знала.

Тигранове обличчя миттєво перестало бути добрим і заспокійливим. Його брови насторожено зійшлись на переніссі, а очі дивно зблиснули.

— Чому ти запитувала про це в Ханни?

Дідько! Я прикусила язика.