Читати книгу - "Віннету ІІ"

— Їх двоє. Будьте обережні.

І поповз далі, я — за ним. Він не тримався стіни будинку, а попрямував ближче до паркану. Обплетений диким виноградом чи якоюсь іншою виткою рослиною, паркан обгороджував весь сад. Ми повзли вздовж нього, і незабаром я зауважив між будинком і нами дивний темний об’єкт. Потім я дізнався, що це були складені куренем жердини для квасолі та хмелю. Поряд хтось тихо розмовляв. Вірна Смерть вхопив мене за комір, притягнув до себе так, що моя голова опинилася біля його, і прошепотів на вухо:

— Вони сидять он там. Підслухаємо, про що вони говорять. Треба було б вирушити туди мені самому, бо ви — ґрінгорн і можете все зіпсувати, але двоє чують більше, ніж один. Ви зумієте підкрастися до них безшумно?

— Так, — відповів я.

— Тоді спробуємо. Заходьте з того боку, а я зайду з другого. Коли підповзете зовсім близько, притуліть обличчя до землі, щоб блиск очей вас не видав. Якщо все ж таки з якоїсь причини — ну хоча б через занадто гучне дихання — вони помітять вас, доведеться їх знешкодити.

— Убити? — запитав я пошепки.

— Ні. Обійдемося без стрілянини, здіймати галас не в наших інтересах. Ми кинемося на них, я — на одного, ви — на другого. Збийте його з ніг і стисніть шию так, щоб він і не пискнув. Потім я скажу, що робити далі. Але запам’ятайте: без шуму. Я знаю, що силою вас Бог не обділив, але чи впевнені ви, що зможете повалити на землю того здоровила, що був на пароплаві.

— Не сумнівайтеся, сер.

— Тоді вперед!

Він поповз далі, довкола купи жердин, обходячи вартових зі спини, а я наблизився до них спереду. Негідники сиділи поруч і дивилися на будинок. Мені вдалося підібратися до них так близько, що нас розділяло не більше ніж півметра. Я ліг на живіт і прикрив обличчя руками, схиливши голову до самої землі. Потім переконався, що вчинив правильно, послухавши поради вестмена. По-перше, шпигуна завжди може видати світла шкіра обличчя, а по-друге, голоси краще чути знизу.

Вони балакали пошепки, але дуже тривожно, тому навіть за кілька кроків можна було розібрати кожне слово.

— Капітана пароплава чіпати не будемо, — шепотів той, що сидів ближче до мене. — Він висадив вас усіх на берег, це правда, але скажу відверто, він виконував свій обов’язок. Ви дозволили собі забагато. Зрозумій мене правильно, Локсміте, хоч він і клятий німець, та якщо ми розправимося з ним, нашкодимо самі собі. Ми збираємося надовго облаштуватися в Техасі, тож не варто сваритися з перевізниками по ріці.

— Гаразд, воля ваша. Ми підкоримося, хоч руки дуже сверблять. Червоношкірого, здається, і слід прохолов. Як крізь землю провалився. Жоден індіанець не ночуватиме в Ла-Ґранж, дожидаючи наступного пароплава. Але ті двоє точно десь тут. Це шпигуни з Півночі, і їх треба безжально лінчувати. За ними вже давно петля плаче. Знати б тільки, в яку щілину вони забилися. Боягузи, втекли через вікно!

— Та нічого. У кнайпі лишився Слизняк. Він кістьми ляже, але вивідає, де вони. Саме він і винюхав, що коваль уже дістав гроші від мексиканця. Тож якщо діло вигорить, то ми й потішимося, і в програші не будемо. Лянґе-молодший був офіцером в армії на Півночі, тому мотузку йому на шию, та й по всьому. І батько, що виховав такого солдата, теж заслуговує на покарання, але його ми не повісимо. Всиплемо йому батогів, та так, щоб шкіра на спині потріскала. А потім викинемо його з дому і підпалимо господарство.

— Та йому байдуже до цього, він дім уже продав, — відповів йому другий вартовий.

— Зате мексиканець розізлиться й не посилатиме більше людей в армію Хуареса. Ми відвідаємо його контору і наведемо там порядок, щоб він надовго нас запам’ятав. Але діяти будемо, як нам наказали. До речі, ти впевнений, що твої ключі підійдуть?

— Не ображайте мене, капітане. Я своє діло знаю. Жодні двері не встоять проти моєї відмички.

— Скоро почнемо, чекати вже недовго. Швидше б вони вляглися, а то наші вже непокояться. У кущах бузку, де вони сховалися, дуже незручно сидіти. А господарі ще й понакидали туди черепків від битого посуду, сміття та іншого непотребу. Зараз я ще раз зазирну у вікно, може, в будинку вже полягали спати, а тоді ти підеш і покличеш наших.

Здоровань підвівся, підкрався до вікна і припав до щілини у віконницях. Шанобливе звертання «капітане», як і вся розмова, свідчило про те, що саме він командував зграєю. Другого звали Локсміт, тобто Слюсар. Можливо, це його прізвище, а може, він справді слюсар, бо ж сам сказав, що розуміється на відмичках. Коли він ворухнувся, почулося металеве бряжчання: мабуть, у кишені в нього лежала в’язка ключів. Мої роздуми перервав Вірна Смерть, який легенько смикнув мене за штанину. Ми відповзли назад за купу жердин, і я притулився до його лиця. Він запитав, чи все я зрозумів із почутого. Я сказав, що все.

— Тепер ми знаємо, що вони задумали, — сказав Вірна Смерть. — І я втну з ними такий жарт, що вони мене на все життя запам’ятають. Можу я на вас покластися?

— Звичайно. Що я повинен зробити?

— Взяти за горло здоровила.

— З великою радістю, сер.

— Чудово, тільки спочатку я поясню, як взятися до справи, щоб ви зопалу не наламали дров. Слухайте уважно. Не хвилюйтеся, сюди, за жердини, ніхто не прийде.

У ту ж мить капітан повернувся до свого напарника. На щастя, він не став озиратися і відразу сів на землю поруч зі «слюсарем».

Вірна Смерть не вважав за потрібне підслуховувати далі розмову двох негідників і шепнув мені на вухо:

— Ви повинні зловити цього розбійника. Підповзете до нього