Читати книгу - "Степовий пірат"

загін. Переслідують їх з півострова досить мляво. Багато рядових червоноармійців та їхніх командирів не хочуть воювати з недавніми союзниками і саботують накази штабу. Махновці добре про це знають. Стомленим повстанцям здається, що шлях додому відкритий, а найбільші перешкоди подолані. Це присипляє їхню пильність.

Командири не висилають наперед розвідку, і махновські недобитки майже натикаються на велике угруповання Червоної армії. Повстанці вже не мають сил захищатися: за останні п’ять днів вони подолали, постійно ведучи бої, триста кілометрів. Основний загін опиняється в оточенні, і його розбивають вщент, вирватися вдається лише кавалерії, що їхала попереду. Махновці втрачають усі трофеї з кримського походу, гармати, більшість тачанок, запаси й гроші. До головних сил Повстанської армії добирається заледве кількасот виснажених солдат. Момент зустрічі описує Аршинов: «Маю честь доповісти, кримська армія повернулася», — сказав з легкою іронією Марченко. Всі посміхнулись. «Так, братчики, — продовжував Марченко, — тепер ми вже знаємо, що таке комуністи».

Тим часом у Фрунзе виникають проблеми. Москва вимагає від нього пояснень щодо поразки кримської операції проти махновців. Командування прагне успіхів. Фрунзе обіцяє ліквідувати партизанський рух до кінця року. Спочатку багато вказує на те, що йому це вдасться. Він залучає сили, які в десять разів перевищують чисельність Повстанської армії, з підлеглих йому частин формує великий «мішок», у який збирається зловити Батька. У той же час повстанці вирішують залишити околиці Гуляйполя, де поступово починає бути тісно від великих угруповань Червоної армії.

Нестор Іванович на чолі армії вирушає в бік Бердянська і не знає, що, притискаючи загони до берега моря, сам відрізає собі останній шлях до втечі. Він сам заходить до «мішка». Повстанська армія займає Бердянськ і, ще не усвідомлюючи, що потрійна петля оточення затягується, спокійно поповнює боєприпаси.

Махновці пробираються до сусідньої Андріївки, сподіваючись, що задвірками зможуть відірватись від червоноармійців. Батько усвідомлює небезпечність ситуації, щойно коли дедалі розпачливіші атаки повстанців безсило відскакують від більшовицької стіни. Проте доля все ще не полишає його. Контррозвідка Повстанської армії перехоплює інформацію, що на більшовицьких лініях відбувається ротація. Свіжа, відпочила 124-а бригада 42-ї стрілецької дивізії займає місце стомленої та поріділої 126-ї бригади. Махновці хочуть використати момент безладу.

Загони Батька здійснюють удавану атаку в протилежному напрямку, після чого з усієї сили вдаряють у послаблену ділянку. Повстанська армія нападає ворога в той момент, коли більшовицькі загони допіру розташовуються на нових позиціях. Розгубленість повна, загони навіть не намагаються дати бій. Махновці з маршу захоплюють село Кінські Роздори, де стоять кілька червоних дивізій. Від звістки, що Батько в останню мить вислизнув через діру в «мішку», Фрунзе шаленіє. Він висилає розлючену телеграму до Революційної військової ради і командування 4-ї армії: саме до її складу входили нещасні бригади. Він вимагає встановлення причин прориву оточення і суворого покарання винних незалежно від займаних посад. Четверту армію серед більшовиків тепер іронічно називають «відділом постачання Махна».

Киргизька кінна бригада є, мабуть, найбільш екзотичним серед підрозділів, що переслідують Повстанську армію. Всі офіцери — росіяни, і щоб порозумітися зі своїми підлеглими, вони мусять користуватися послугами перекладача. Можна здогадатись, що більшовики не покладають на цей підрозділ великих надій. Киргизи такою великою групою були в цих краях востаннє, мабуть, у ХІІІ столітті. Тоді їхні предки під керівництвом Чингісхана розбили руські війська в битві на Калці. За кільканадцять років вони могли бути разом із ханом Батиєм, коли той брав Київ і загарбував Русь. Тоді вони були гордими завойовниками, нині перетворились на банду переляканих горян, яких ніхто не розуміє.

Киргизи почуваються на Україні непевно, моральний дух у бригаді низький. Комісари вимагають військової дисципліни. Киргизи вже не можуть атакувати з вигуками «Аллах акбар». Це недоречно, щоб солдати Червоної армії йшли у бій з божим іменем на вустах. Якщо вже мусять, нехай кричать: «Ленін акбар», — радять командири. Проте киргизи не мають нагоди випробувати цей вигук. Під час першої сутички з махновцями частина бригади здається без жодного пострілу, а решта в паніці втікає.

(Історія з книжки Володимира Чопа й Ігоря Лимана «Вольний Бердянськ: місто в період анархістського соціального експерименту (1918—1921 роки)»).

6

Чергова компрометація схилила Фрунзе до посилення репресій щодо місцевого сільського населення. Це був єдиний відомий більшовикам метод перемогти махновщину в тилу. За наказом командувача південного фронту проведено конфіскацію зброї. Власників прихованого арсеналу, а хоч би й гвинтівки, розстрілювали. За напад на більшовицький загін чи навіть на одного червоноармійця на найближчу околицю накладали високі контрибуції. Підживлювались конфлікти: відкрито надавалась перевага безземельним «біднякам» перед багатими господарями. Більшовики вірили, що повстанці Батька були рекрутовані з останніх. Фрунзе вважав, що прагматичний український селянин врешті «порозумнішає» й зрозуміє: підтримувати махновців йому просто не вигідно.

Тим часом махновці, що впродовж кількох років безперервно вели партизанську війну, стали в ній віртуозами. Щодня вони долали десятки кілометрів, але напрям їхнього руху неможливо було передбачити. «Хлопці» Батька атакували зазвичай перед світанком, коли супротивник був не здатний до оборони. Вони використовували раптовість і контакти з місцевим населенням. Стомлених коней міняли в селах на відпочилих і легко відривались від переслідування. Завдяки мережі інформаторів і шпигунів (часто жінок) вони досконало орієнтувались у переміщеннях Червоної армії. Ніколи не залишались на ночівлю у зайнятих населених пунктах. А головне — розвивали застосування найбільшого винаходу громадянської війни — тачанки. В ситуації загрози махновські загони розсипались на дрібні групи й розчинялись у степу.

У ніч із 18 на 19 грудня 1920 року, під час хуртовини, в якій «на відстані двох кроків не відрізниш коня від людини», Повстанська армія здійснює понад вісімдесятикілометровий рейд. У таку погоду жодні регулярні війська не проводять операцій, тому більшовики дещо послаблюють дисципліну. Над ранок махновці непомітно вдираються до штабу червоної петроградської бригади курсантів і до ноги винищують усіх офіцерів. Можливо, різанина відбувається під повторювані вигуки: «Здравствуйте, товарищи!». Це звертання «хлопці» Батька використовували під час засідок і нападів зненацька, за мить до атаки.

Наприкінці грудня в шалених заметілях махновці цілковито відриваються від переслідування. В околицях Катеринослава вони переходять на правий берег скутого кригою Дніпра. Повстанці відвідують місця, знайомі їм з 1919 року, але відтоді тут багато змінилося. Залишені