Читати книгу - "Селище на озері"

Нарешті дівчата підвелись, взялися за руки і почали походжати довкола багаття мимо дідів, мимо гурту своїх односельців та молодиків з весільної дружини. Рухалися вони повільно, з непорушними, наче кам'яними обличчями без найменших ознак жвавості та веселості. Їхні співи й танці зовсім не були схожі на веселі ігри в Ку-Піо-Су.

Тим часом літні жінки порядкували біля багаття, засмажували здобич, привезену чоловіками. Нарешті співи припинилися, і всі присутні взялися за дичину та рибу, спечену на жару.

Увечері після бенкету почалися молодіжні грища, знову гості виказували свою силу і вправність, а дівчата танцювали й співали значно веселіше, ніж удень.

Дівчата зчинили біганину. Чоловіки наздоганяли їх, накидали на голови ремінні нетлі.

Ні Ная, ні Кунья не брали участі в цих весільних іграх: вони не мали ані найменшого бажання назавжди лишатися в Селищі-на-Палях. Ще до закінчення бенкету вони разом з Гундою пішли до свого зеленого куреня в густому вербрлозі неподалік від човнів. Звідси їм добре було видно все, що відбувалося на святковій луговині. Ная висловлювала свої враження матері і Куньї.

— А Сойон, Сойон! Наче молоденький! Погнався за рудою просто через чагарник. Ну, вже ж і руда! Мов лисиця! Не дається. Втекла від нього в ліс.

— А де Уомі? — тихо спитала Кунья.

— Навіть не дивиться ні на кого. Онде сидить собі з дідами.

Гунда ласкаво глянула на Кунью і нічого не сказала.

На другий день Гарру, Сойону-старшому та двом його меншим синам довелося викладати викуп за впійманих ними наречених.

Тільки Карась, Уомі й Текту не привели нікого до своїх куренів. Карась заявив, що він взагалі роздумав женитися. Текту казав, що не хоче одружуватися раніше за брата. Уомі ж мовчав, але всі знали, що жодна дівчина з селища не припала йому до душі.

Минуло ще три дні. Табір не рушав з місця, але дружинники вже почали запитувати:

— Що ж воно буде далі?

Майже всі, хто хотів добути наречену, вже домоглися свого.

А що ж собі думав Уомі? Чи йти вперед аж на край світу, чи повертати назад? Він начебто не зважувався ні на те, ні на інше.

Закинувши за плечі лук, з коротким списом у руці він з самого ранку йшов собі, блукав понад озером і повертався пізно, приносив іноді вбиту качку. Мовчки залазив до свого куреня й лежав одиноко, відвернувшись лицем до стіни.

Гунда приносила йому їсти. Уомі їв мало й нехотя. Мати з тривогою стежила за ним, все хотіла запитати про щось і не наважувалась.

На третій день після весільного свята Ходжа відкликав Карася вбік. Вони довго шепотілися про щось, а потім сіли в човен і подалися в Селище-на-Палях. Цілісінький день провели вони там і навіть заночували в старого Йолду.

Тільки наступного ранку повернулися до табору. І повернулися не самі. У човні сидів Набу, отой, якого вони колись полонили.

Витягши човна на берег, одразу ж почали шукати Уомі. Знайшли його біля Гундиного куреня. Він лежав на оберемку трави біля самого входу. Але не спав.

— Уомі... — мовив Карась і затнувся, вдивляючись у змарніле, схудле обличчя з гарячковим блиском в очах. — Уомі, — повторив Карась, — що ж ти робитимеш?

— Не знаю,— одказав Уомі.

— Їхав на край світу. Шукав наречену. Стільки дівчат бачив. Чому ж не сватаєш?

— Моя наречена не така. Не схожа на них.

— Бери яку-небудь. Далі вже їхати нікуди.

Уомі мовчав.

— У Селищі-на-Палях кожна піде за тебе. Бери яку схочеш. Придивися краще.

Уомі похитав головою.

— Усіх бачив. Не такі вони...

Набу й Карась присіли навпочіпки. Якийсь час усі мовчали.

— Є ще тут селища на берегах лісових річок. Дійти можна. Є там і дівчата. Тільки жовтолиці і розмовляють не по-нашому. Ось його спитай,— мовив Карась, кивнувши у бік мовчазного Набу.

Той усміхнувся і закивав маленькою кудлатою головою.

— Ні,— сказав Уомі.— Моя наречена не така, не жовтолиця. Уомі знайде її біля Великої Води.

— Ну,— мовив Карась,— нехай тепер Набу все скаже.

Набу знову закивав головою.

— Є,— сказав він і примружив вузенькі очиці.

— Що є? — насторожився Уомі.

— Є така наречена.

— Жовтолиця?

— Ні, біла. Білісінька!

— Де?

— Є таке місце.

— Де? Де? — заквапив його Уомі й аж підхопився зі своєї постелі. — Можливо, далеко в лісі?

— Ні, біля Великої Води. Недалеко.

Уомі стиснув йому плече.

— Кажи.

— На мисі Ідолів. Човном добу треба пливти.

— Ти був там?

— Бував.

— І сам бачив?

— Її ніхто не бачить. Тільки Ойху. Нікому її не показує.

— Хто її батько?

— Ойху. Він господар мису. І всієї води господар. Страшний він. Ми боїмося його.

— Господар води? Як ти сказав? Господар Великої Води?

— Будь-якої води господар. Будь-яка вода його слухається. І в озері, і в річці, і вода в хмарі. Що він скаже, те вона й робитиме.

Уомі потер собі чоло. Збувається сон. Ось де він знайде доньку господаря Великої Води! Ось де чекає дівчина,