Читати книгу - "Томасина"

Бастет) — у Давньому Єгипті богиня радості, веселощів та кохання, жіночої краси і домашнього вогнища, яку зображували у вигляді кішки чи жінки з котячою голово. Ра — давньоєгипетський бог сонця, верховне божество давніх єгиптян. Саме слово «ра» у перекладі означає «сонце». ">[17]

Я — кішка-богиня Бубастіса.[18]

Це не єдина моя назва. І Повелителька Сходу, і Володарка Септ (є така зірка на східному небосхилі), і Сехмет-Баст-Ра, і Та-що-Рве-і-Мече, і переможниця злого змія Апофіса, що був повержений біля підніжжя Небесного древа — це також я.

Мій батько — Сонцесяйний Ра, моя матір — Місяцелика Хатор.[19] Моя сестра — Богиня Неба Нут,[20] мій брат — Хонсу,[21] гроза злих духів.

Я — дуже могутня і дуже поважна богиня.

Я була богинею при храмі Хуфу[22] в 1957 році дванадцятої династії. То був тринадцятий рік правління Сесостріса І, нехай росте і славиться його дух Ка. Коли я померла, моє тіло було муміфіковане і оповите довгими лляними стрічками червоної й синьої барв. На голову мені зробили маску з золотими очима, вусами з тонкого золотого дроту і вухами, які стирчатимуть тепер довіку так, як ще стирчали за життя, коли мені вклонялись як богині, а люди називали мене найдорожчою, наймилішою, священною і всемогутньою.

Вирізьблений із сандалового дерева саркофаг, куди мене поклали, так був схожий на мене живу, що жриці, лише глянувши на нього, пускали сльозу і казали:

— Воістину, це наша люба Неперевершена Баст.

Так-так, було у мене і таке ім’я.

Сам саркофаг був пофарбований трьома фарбами: лимонно-жовтою, білою та циноброю[23]; це були кольори мого хутра: лимонно-маренова, білі лапки і груди. Очі я мала зелені, й тому саркофаг був прикрашений парою смарагдових очиць.

Грали арфи та сурми, і за плачами можна було розібрати звук систри.[24] Жерці, перш ніж нести мене у мій склеп, виголили голови, зголили брови, а мій Ка зійшов на небо і лишився у чертогах Ісіс-Хатор — Владарки Небес.

Я народилася богинею і прожила життя богині. Померла. Воскресла і знову жила.

В Бубастісі у квітні й травні на честь мене робили свята. На річці збиралася ціла флотилія човнів, що нащетинювались веслами, і городяни сходили на їхні палуби. Човни були розписані червоною й синьою фарбами, їхні вітрила були фіолетові та вохрові, а судна жерців і жриць сліпили очі блиском золота і срібла. І все — задля мене, бо я була поважною богинею.

А потім човни пливли річкою, з двох боків огинаючи острів, де було моє місто, музики били в барабани й тамбурини, торохтіли тріскачки, сріблястим голосом співала систра, а над цим звуковим розмаїттям линули божественні голоси моїх жриць.

А я лишалася в храмі, у святая святих, чекала, спала, дивилася сни, що віщували людські долі, та все сукала і сукала ті нитки, які тяглися від колиски до могили. І тоді, і тепер я залишалася живою богинею Баст.

Мій храм був найвеличнішим у місті — світлий, легкий, з внутрішнім двориком, обсадженим гайком, що дарували приємний затінок і прохолоду. Жриць моїх, які служили мені вдень і вночі, шукали серед найвродливіших і найцнотливіших дівиць Бубастіса.

Тепер усе було інакше. За храм мені правив маленький кам’яний будинок. Жриця в мене тільки одна. Звуть її Лорі. Краса її не дорівняється до вроди тих дванадцяти жриць, які прислужували мені на берегах Нілу, але у неї біла шкіра, очі — блискучі, як у мене, а волосся має колір мідних блискучих пластин, що лежали колись на приплавах Бубастіса. Вона добросерда і гарно співає для мене. Я живу в зовсім іншій країні, у зовсім іншому часі. Від часу, коли я востаннє була на Землі, минуло 3914 років. Зараз знову 1957 рік, четвертий рік правління великої королеви Єлизавети II з дев’ятої династії британських монархів. Місце, де я живу, — холодна північ Шотландії. Саме тут, у лісовому будиночку біля струмка, неподалік від морської затоки, в тіло кішки вселився мій Ка, і я ожила. Звірі не вірять і сміються мені в очі, коли я кажу їм, що я — Богиня. Зараз мене навіть звати інакше, бо жриця нарекла мене новим ім’ям — Таліта. Але насправді я — Баст-Ра. І настане той день, коли вони побачать мою силу, як це вже бувало колись, за часів першого мого втілення на нільських берегах.

А взагалі, цікава штука — бути богинею, всезнаючою, всесильною — і разом з тим залишатися кішкою.

Часом, лишаючись на самоті у святая святих мого храму в Бубастісі, я глузувала з розумних людей. Так, вони й справді розумні! Ходять на двох ногах, замість лап мають руки, придумали одіж; люди винайшли мову й писемність, вони можуть писати листи і посилати їх за тридев’ять земель, вони ведуть війни і плавають морем, мандрують по світу і вміють запасати їжу, вони правлять цілими країнами — і все одно поклоняються нам.

Так, вони