Читати книгу - "Вірний приятель. Оповідання з життя домашнього кота"

Був вечір і Бицьо подрімував під кущами винограду. Час від часу він розкривав очі й нащулював вуха. Але знайомих кроків не вловлював його вразливий слух. Зідхнувши він прижмурював очі й дрімав знову. Його понурена голова похилилася на груди — наче велика журба тяжіла в ній. Так, бо Бицьо був голодний. Від часу приїзду голодний. Спершу це дуже дошкулювало йому і він дивився з великим запитом на свою господиню. Алеж, коли замість м’яса вона підносила йому кусочок чорного глевкого хліба, хоч би й з маслом, чи дрібку сиру — він почав розуміти: м’яса немає. В хаті не пахло воно зовсім. Алеж: як жити без нього?

Його бідний малий шлуночок скорчився, і журба гнітила його. Тож скільки міг, Бицьо дрімав чи спав. В дрімотній безсилі він проводив тепер дні. Бо й господарів так часто не бувало в хаті і ним ніхто не цікавився.

Але ніч має своє право. Головно для тварин, головно ж для котів. Чарівна темінь западала на землю і вгорі заіскрилися зорі. Десь із-за лісу виринули ріжки молодика. І ліс шумів стиха свою нічну пісню. Внизу клекотів потічок, стрибаючи по камінцях.

Бицьо підвівся, випростував ноги й став вилизуватись. Як би не було — це відвічне діло він виконував з привичною дбайливістю. Навіть під кущами винограду. Час від часу наслухував. Але в хаті не було найменшого руху. Господарі поїхали чи пішли кудись — це Бицьо починав розуміти. Не шукають його.

Густішали сутінки ночі. Її темінь і чарівне місячне сяєво будили в Бицьовім котячім серці тугу. Відвічну тугу нічної тварини. Якби він був тигром у пустині чи джунглях чи навіть звичайним котом — він напевно завів би жалібну пісню-скаргу голоду.

Але він вийшов тихцем з-під кущів і став обережно ступати між травами. Він розсував їхні стебла, і легкий шелест зраджував його. Звичайний, завжди худий сільський кіт іде зовсім безшелесно, нечутно, як тінь. Його вузьке, сплащене тіло просувається навіть вузькими щілинами, і його пружкі м'язи та рухливі кістки пристосовують його й до неймовірно вузьких просмиків.

У травах били-видзвонювали нічну музику сверщики. Бицьо зупинився й наслухував: ця музика видіставалась з дірок під землею. Оце щось ворухнулося біля одної! Він присів і чатував. Раптовий рух цей збудив у нього відвічний ловецький інстинкт. Але сверщики замовкли в нірці, мабуть, помічаючи ворога. Тільки трави шуміли у нічному вітрі. І цвірчання роздавалося звідкілясь поблизу. Тож ішов далі.

Щось зашаруділо! Швидко й легко, низько понад землею пролетів кажан. Стрілою він майнув і зник у теміні. Ах, то птах — Бицьо бачив їх нераз з вікон. Тільки ж він ніколи не брався полювати на них. В нього попросту не було потреби. Тепер він спинився і глядів угору. Його великі зелені очі горіли смарагдовим вогнем. Місячне сяєво палало в них таємничим чаром.

Що це? Неоподалік розхилилися трави й прудке латасто-біле сотворіння стрибнуло вгору. За хвилину чути було, як зуби хрупали: кіт уловив велику сіру нетлю й з'їдав її з смаком. Вона була товста і її подовгувасте тіло було варте ловів, на відміну від худого денного метелика.

Бицьо підповз ближче. З під великого листка лопуха приглядався котові й нюшив. Виставив голову й наблизився до ловця. Кіт зціпив щелепи на крилах нетлі і загарчав. Гнів і погроза — остерігали.

Бицьо присів у траві і ждав, поки кіт з’їсть нетлю, і тоді все таки наблизився до нього. Вони обнюхували одне одного, і тепер вже кіт не мав нічого проти Биця, бо байдуже подався в напрямі потоку. Ніч бо час ловів і заспокоєння голоду. Бицьо йшов за ним слідком, аж доки обидва не прийшли над берег потоку. Гострий запах свідчив, що в ньому живуть щурі та миші. Латастий кіт обнюхував нірку в землі і став чатувати. Склавши ноги, він наче дрімав. Час від часу немов прокидався, і в його очах відбивалося місячне сяйво. То знову найменше шарудіння в нірці насторожувало кота; його тіло напружувалося, готове до стрибка. І хоча, як здавалося, кіт дрімав, його очі і ніздрі чатували.

Шуміли трави, срібліючи місячним сяйвом, і стиха дзюркотів по камінцях потічок. Бицьо пильно стежив за котом. Зненацька кіт стрибнув — і в його зубах запищала миша. Він їв її, хрупаючи кісточки, а хвіст миші звисав йому з рота. Бицьо підійшов обережно й нюхав. Десь здалеку, наче спомин дитинства, долетів до нього запах миші. Кіт загарчав, докінчуючи вечерю, і Бицьо сховався в кущах. Відтіля бачив, як ловець, присівши, вмивався, муркотячи задоволено. За хвилину зійшов до потоку і напився води.

Потім уздовж берега подався до села.

Тепер Бицьо покинув кущі і підійшов до місця ловів кота. На землі біля нірки лежало трохи шерсти і виднілися каплі крови. Бицьо вилизав їх, і вони смакували йому чудово.

Он де добували харчі сільські коти!

Вже декілька днів тишу далекого сільського закутка непокоїв воєнний гомін. Спочатку його спричиняли партизани та посилений німецький терор супроти населення. Щораз густіше й виразніше лунала по лісах стрілянина.

Земля вже несла глухий гуркіт гарматних вибухів. Спершу тільки інколи й серед нічної тиші. Згодом і вдень гори стали котити глухий і зловісний гул. Був як погрозливий гук далекого грому: ще не видно хмар, не чути поривів вітру. Але десь там, за горами, прокинувся грім і гуде. Гори піднімають його