Читати книгу - "Дві Вежі"

— Доженіть його хто-небудь, — сказав Теоден. — Треба приглянути, щоб не скоїв лиха, але не бити й не затримувати. Якщо схоче, дати йому коня.

— Якщо хоч якийсь кінь згодиться його носити, — додав Еомер.

— Ну, а тепер, дорогі гості, прошу до столу, — запросив Теоден. — Перехопимо щось нашвидкуруч, і — в путь!

По Едорасу вже лунали голоси глашатаїв і співи сигнальних ріжків. За стіл разом з ярлом сіли четверо гостей і Еомер. Прислуговувала племінниця Теодена, Еовіна. їли та пили поспіхом. Теоден розпитував Гандальфа про Са-румана, інші мовчки слухали.

— Саруман колись щиро підтримував Рохан, — говорив Гандальф. — Та й потім, коли душа його стала підгнивати, йому вигідно було вважатися вашим другом. От тоді Гадючий Язик і одержав таємне завдання, і до Ізенгарда стали надходити звіти про все, що тут у вас відбувалось, адже ваші землі були відкриті для всіх. Гадючий Язик потроху отруював тебе, правителю, леденив серце, послабляв тіло, а ті, хто це бачив, нічого не могли вдіяти — мерзотник підкорив собі твою волю. Коли я, врятувавшись з Ортханка, застеріг тебе, маску із Сарумана було зірвано, гра Грима стала небезпечною. Він повинен був утримувати тебе в бездіяльності, не допускати об'єднання всіх сил Рохану. Він присипляв здоровий глузд, розпалював страхи, старався то так, то інакше. Пам'ятаєш, як уперто він умовляв не відривати жодної людини від полювання [109] на гусей у Північній марці, коли пряма небезпека вже загрожувала зі сходу? За його наполяганням ти заборонив Бомерові переслідувати орків. Якби Еомер не вчинив наперекір Гадючому Язику, який говорив твоїми вустами, орки без перешкод доставили б у Ізенгард свою безцінну здобич. Це не жарт — захопити двох з нашого загону, що знали наші таємні наміри, про які навіть тобі, правителю, я не насмілюся казати прямо! Які страшні муки вигадав би для них кат, які таємниці вирвав би на нашу загибель?

— Я багато за що вдячний Еомерові, - зізнався Теоден. — Вірне серце, хоча й колючий язик…

— Додай ще, що обличчя істини все одно здається кривим, коли дивишся в криве дзеркало!

— Я був сліпий, але прозрів. Ти з'явився вчасно, друже мій. Як мені віддячити тобі? Вибирай з усього, чим я володію, усе віддам, крім Грама.

— Чи встиг я вчасно — побачимо невдовзі. А стосовно подарунка… віддай мені Тінебора. Без доброго коня мені не обійтися. Адже ти лише позичав мені його, і я не хотів би ризикувати на війні тим, що мені не належить. До того ж ми з Тінебором добре затоваришували.

— Добрий вибір, — погодився Теоден. — Це насправді достойний дарунок — у Тінеборі відродилися чарівні коні старих часів. Крім того, Гандальфе, і ви всі, друзі — прошу вибирати з моїх збройових палат усе, що вам видасться необхідним. Зброя у вас своя, але ми могли б дати вам відмінні панцирі, отримані в дарунок від Гондору моїми пращурами. Візьміть, що кому сподобається, і нехай служить вам на щастя.

Слуги принесли цілі оберемки спорядження, допомогли Арагорнові та Леголасові одягти кольчуги, подали їм шоломи й круглі щити, оббиті золотими цвяхами. Гандальф одягатися на став, а Гімлі кольчуга була не потрібна — навіть якби в Едорасі знайшлося щось на його розмір, яка броня змогла б порівнятися з кольчугою роботи гномів з-під Одинокої гори? Гімлі взяв лише шолом, обтягнутий залізними обручами, який міцно сидів на його круглій голові, і маленький щит із зображенням герба Еорлінгів — білого коня на зеленому полі.

— Він тобі стане в пригоді, - сказав Теоден. — Цей щит подарував мені Тенгіл, мій батько, коли я був хлопчиком.

Гімлі низько вклонився.

— Я з гордістю буду носити його. Чесно кажучи, мені приємніше самому носити коня, ніж носитися на ньому. Я більше довіряю власним ногам. Може, пощастить мені битися в пішому строю?

— Усе може бути, — пообіцяв Теоден.

Ярл підвівся з-за столу. Еовіна піднесла йому келих з вином.

— Фер Теоден таль! — сказала вона. — Прийми цю чашу, Теодене, і випий у добру годину. Вирушай із щастям та повернися з удачею!

Теоден зробив кілька ковтків, повернув келих Еовіні, і вона по черзі піднесла вино всім гостям. Перед Арагорном вона зупинилася і сяючими очима подивилася йому в обличчя. Арагорн відповів їй посмішкою; коли він брав келих, їхні руки торкнулися, і він відчув, як Еовіна затремтіла.

— За твоє здоров'я, Арагорне, сине Арахорна! — сказала вона.

— За твоє здоров'я, краса Рохану! — відповів він, але обличчя його потемніло й посмішка зникла.

Келих спорожнів, ярл залишив трапезну. На терасі Золотого двора його чекали воїни, глашатаї, старійшини і вожді, які зібралися з міста та слобід.

— Слухайте всі уважно! — звернувся до них Теоден. — Я йду на війну і можу там накласти головою. Мій єдиний син, Теодред, загинув у бою. Інших дітей в мене немає. Тому називаю своїм спадкоємцем Еомера, сина моєї сестри. Якщо ж ми обидва не повернемося, оберіть собі правителя самі. Зараз, однак, я повинен комусь із вас доручити турботу про тих, хто залишається. Хто візьме це на себе?

Ніхто не відгукнувся.

— Добре, тоді назвіть, кого б ви хотіли бачити моїм намісником? Кому найбільше довіряє народ?

— Еорлінгам, — сказав Гаман.

— Еомер потрібний у поході, та й не погодиться він залишитися. А втім, він останній у нашому роді.

— Чому ж? — заперечив Гаман. — В нього є сестра, Еовіна, дочка Еомунда. Душа її безстрашна й шляхетна, усі її люблять. Нехай вона править за твоєї відсутності, правителю!

— Хай буде так, — сказав Теоден. — Хай глашатаї повідомлять народу, що їх поведе Еовіна! [111]

Ярл сів на лавку прибрамників, Еовіна опустилася перед ним на коліна й прийняла з його рук меч та кольчугу.

— Бажаю тобі удачі, дочко моєї сестри, — сказав Тео-ден. — У лиху годину розстаємося ми, але, може бути, ще доведеться разом повернутися до Золотого Двору. У Дунхаррані можна витримати тривалу осаду, а якщо ми будемо розбиті, туди прийдуть усі, хто уціліє.

— Не кажи так, правителю, — сказала Еовіна. — Кожен день мені здасться роком, поки ти не повернешся…

Але, кажучи ці слова, вона дивилася на Арагорна, який стояв поруч.

— Ярл повернеться, — сказав він. — Не бійся. Не на заході, а на сході вирішиться доля.

Йдучи, Арагорн озирнувся. Еовіна стояла біля дверей збезлюднілого палацу, спираючись на меч; вона вже надягла кольчугу і здаля здавалася постаттю з чистого срібла.

Гімлі йшов у парі з Леголасом, несучи на плечі сокиру.

— Нарешті почалося, — радів він. — Чого це люди не можуть