Читати книгу - "Мерці"

Зараз на сходах тиша — я б обов’язково почув дзеленчання…»

Цікавість і неясна тривога змусили його знову вийти в коридор та прочинити двері. На сходах нікого.

Стас зробив кілька кроків і легенько штовхнув сусідні двері.

Вони безшумно відчинилися під його рукою.

«Не може бути…» — не повірив Стас.

Але двері були незамкнені. Він хотів гукнути в темряву, але від хвилювання зник голос. Він навпомацки увійшов до передпокою. У квартирі тихо і темно. Стас клацнув вимикачем — світло не запалилося, хтось викрутив «пробки». Треба було вийти в загальний коридор, де стояв трансформатор, але Стас не наважувався це зробити — спершу хотів з’ясувати, чи є господиня. Він обережно прочинив двері спальні.

На розстеленому зібганому ліжку лежала Рибка… Її рука неприродно звісилася на підлогу.

«Якщо спить — я злякаю її!» — майнула думка, і Стас навшпиньках підійшов ближче. Місяць світив прямо у Вірине обличчя. Стас відсахнувся: це було обличчя мерця…

Він дивився на нього якусь мить, і ця мить здалася йому вічністю. «Цього не може бути! Я так не хочу!

Це неправда!» — бурмотів Стас, намагаючись знайти пульс на тонкому холодному зап’ясті. Пульсу не було.

Раптом він згадав, як колись давно мати розповідала, що «витягла батька з того світу», бо знала: якщо людина жива, на шиї мусить пульсувати якась артерія.

Тоді лікарі вже констатували батькову смерть і збирали свою реанімаційну апаратуру. Де та артерія?

Руки німіли та відмовлялися щось відчувати. Він закинув Вірину голову і припав губами до її шиї.

Стримуючи поштовхи власного серця й затамувавши подих, він нарешті відчув десь у глибині цього зламаного організму слабкі ледь чутні поштовхи.

«Рибко, тільки не вмирай!» — наказав він Вірі й вискочив у коридор, миттю натис кнопку в трансформаторі. У кімнаті засвітилося. Стас кинувся до ліжка, згадуючи все, що він колись бачив і знав: треба покласти її прямо, подушку — геть, далі — запустити серце міцними поштовхами у груди, періодично роблячи «штучне дихання». Він робив усе так, як бачив у якомусь кінофільмі. Здавалося, це тривало безкінечно.

— Рибко, мила, не вмирай! — прохав він, термосячи холодне покірне тіло. — Усе тільки починається! Ти навіть не уявляєш, як усе буде добре! Кажеш, ні? Дур ниці, Рибко, дурниці! Вір мені! Не вмирай! Ну, давай, дихай! Дихай же!

Усе… Треба було подзвонити у «швидку» та міліцію… Але Стас не міг навіть поворухнутися. Збайдужіло й безтямно він сидів на краю ліжка. Ні, міліція та «швидка» почекають… Він уже не метушився, він дивився на змучене незворушне обличчя. Він нахилився над ним — це буде перший і останній поцілунок.

Він доторкнувся губами прохолодної Віриної щоки і ще раз прошепотів у ніжне рожеве вухо: «Рибко, мале, прокидайся… Це просто свинство з твого боку… Я не хочу — без тебе… Це просто нецікаво…»

Віра конвульсивно схлипнула. Повітря зі свистом увійшло до легенів. Повіки затремтіли й відкрилися…

— Знову — ти?.. — ледь чутно вимовила вона й знепритомніла.

Він не втримався — поцілував її у вологе чоло, прислухався до слабкого дихання і пішов до телефону набирати «03».

«Швидка» приїхала за півгодини. За ці півгодини Стас згадав усі молитви, які тільки знав. Він тримав Віру за руку й подумки віддавав їй усю свою енерґію.

Іноді йому здавалося, що вона знову не дихає. Але руки поволі теплішали.

— Де хвора? — по діловому запитав заспаний лікар у синьому пожмаканому халаті, з під коміра якого вибивалася картата «ковбойська» сорочка. За ним увійшла така ж заспана медсестра. Лікар діставав фонендоскоп, медсестра сіла за стіл й розгорнула свого записника.

— Ви чоловік? — запитала вона, одягаючи окуляри. — Вік хворої? Де працює?

— Яке це має значення? — огризнувся Стас. — Ви лікуйте.

— Не вказуйте, що нам робити, юначе! — відказав лікар і звернувся до медсестри. — Пиши: серцевий напад, стан стабілізується. Зараз зробимо заштрик.

— Госпіталізувати? — запитала медсестра.

— Госпіталізувати? — з тою ж інтонацією повторив лікар, звертаючися до Стаса.

— Це обов’язково?

— Зараз перевіримо тиск. Якщо усе в порядку, можна лишити вдома — менше мороки. Усе одно в лікарні немає ліків, палати переповнені, їдальня не працює. Я випишу рецепти. Якщо добре доглядатимете — можна не госпіталізовувати.

Вони ще посиділи з півгодини, спостерігаючи реакцію на заштрик.

— Усе в порядку! — нарешті сказав лікар. — Можна їхати. Скоро отямиться. Серце в неї міцне. Можливо, треба лікувати нерви — нервова система геть розхитана. Але це не дивно… Такий час…

— Оце ж через таких чоловіків і розхитується! — суворо позирнула на Стаса медсестра. — Мабуть, сваритеся щодня? Бачила я таких… Уяви собі, вчора мій козел… — це вона вже зверталася до лікаря, який виходив у коридор. На сходах у суцільній нічній тиші ще довго лунав її роздратований голос. Замкнувши двері, Стас повернувся до Віри.

Вона лежала з розплющеними очима й нагадувала немовля, що уперше роздивляється світ.

— Що зі мною було? — запитала вона.

— Лікар сказав — серцевий напад.

— Як ти опинився тут? Я кричала?

— Давай зараз не будемо про це. Лежи тихенько, спробуй заснути… Я побуду з тобою, не хвилюйся.

— Ні, розкажи зараз. Мені вже набагато краще.

— Тоді згадай сама, — сказав він. — Ти все маєш згадати сама. Адже мені ти можеш не повірити. До речі, як згадаєш — зателефонуємо до міліції. Не хочу тебе лякати, але мені здається, що у тебе є вороги…

Або… все це мені примарилося.

Його останні слова зовсім повернули Вірі свідомість. Вона раптом схопила Стаса за руку. Йому здалося, що їй знову стає гірше. Та було навпаки — потужними хвилями надходила втрачена енерґія, і кожна з цих хвиль ніби змивала нашарування темних плям з її свідомости. Віра тремтіла. Але то був не страх — то було нетерпіння.

— Дай-но мені швиденько папір та ручку — там, у шухляді! — попросила вона.

— Ти і в ліжку не можеш не працювати? — здивувався він. — Зараз тобі треба поспати, випий снодійне.

— Ні в якому разі! — відказала вона. — Негайно: ручку та папір. Потім усе поясню. Обіцяю!

Стас зробив те, що вона просила, і з великим подивом спостерігав, як, підібгавши під голову подушку, вона почала щось писати.

— Зроби собі чаю, — сказала вона, на хвилину відірвавшися від свого заняття, — і сядь зручніше у те крісло. Тільки не йди. Мені страшно.

— Нікуди я не піду, — пообіцяв Стас. — Але ти мене дивуєш.

Віра продовжувала