Читати книгу - "Незвичайні пригоди Робінзона Кукурузо"

Нарешті помітив острівець і з усіх сил — туди. Пристав якраз вчасно, бо від човна моєї залишилося тільки сантиметра два над водою — така собі рамочка з бортів пливе, — в середині вода і зовні вода, і рівень тієї води однаковий. А я в цій рамочці як портрет. Ще б трохи, і ніхто б мого портрета більше не побачив. Вискочив я, почав човен тягти — треба ж воду вилити. Тягну, а вона не тягнеться. Тягну, а вона не тягнеться. Ніби цвяхами до дна прибита. Що робити? Невже не витягну ніколи?! Що ж це виходить? Виходить, що я теж на безлюдному острові. Ой–ей–ей! Я не хочу! Я додому хочу. У мене ж немає нічого з собою. Голий пуп під сорочкою. Навіть ножика немає в кишені. Я ж не готувався зовсім. Це Кукурузо готувався. У нього все є. Їжі ціла торба, ліхтарик, навіть рушниця, не кажучи вже про вудках і черв'яків. І острів він вибрав хороший. А це хіба острів! Це кізяк якийсь, а не острів. І за розміром, і за якістю. Ні деревця, ні кущика. Навіть суші справжньої немає. Сісти ніде. Суцільний бруд смердюча. Якщо жити на ньому, так тільки як лелека, одну ногу підібгавши. А я не лелека. Я п'ятикласник, в шостий перейшов. Я не можу жити на цьому острові. Помру я тут. Люди! Де ви?! Караул!

Ну так! Докличешся тут людей! Тільки жаби квакають… Ніхто тут тебе не врятує, якщо сам не врятуєшся, дорогий товаришу Завгородній! Треба, треба рятуватися.

Тьопаю я по бруду навколо човна, носом шмигають, що робити — розуму не прикладу. Пробував воду з човна вичерпувати. Та де ж її вичерпаєш, якщо вона знову через дірку набирається. Це все одно що річку вичерпувати. А що, якщо дірку чимось заткнути? Ідея! Нарвал я пучок трави, яка одна тільки на острові і росла, намацав дірку, заткнув. Знову почав вичерпувати. О! Пішло діло! Хоч помаленьку, але пішла. Сантиметр за сантиметром борти човна з–під води виростають. Вже й на берег тягти можна.

Крекчучи, потягнув. Потяг. Є! Тепер треба нахилити човен — воду вилити, яка вже не вичерпується. А ну–ну! Ох і важко! Червоні круги перед очима пішли. А ну ще трохи! А ну!… Ф–фу! Нарешті! Молодець, Павлуша! Хлопець ти будь здоров! Ого–го–го! Стоголосою луною покотилася в плавнях радість моя нестримна… затикай тепер дірку трохи краще, щоб знову нічого не трапилося.

Помахав я острову, якому так і судилося залишитися на віки вічні ненаселеним, і поїхав. До села дістався вже без пригод. Тільки по дорозі весь час на дірку поглядав (чи не тече) і кілька разів зупинявся, щоб перевірити. Трохи води, звичайно, просочувалося, але це не страшно.

Приїхав я і відразу взявся човен лагодити. До обіду провозився, але всі дірки заново законопатили і гарненько просмолив.

Поки зайнятий я був роботою, то ще нічого, а от коли скінчив, коли вийшов після обіду на вулицю, коли глянув на високу тополю за воротами, у якого ми щоранку зустрічалися з Кукурузо, щоб не розлучатися вже до самого вечора, то така туга мене охопила — хоч плач. Такий порожній здалася мені вулиця, все село, весь світ — як острів безлюдний. Є люди, і немає їх, тому що немає серед них друга мого кращого. Тиняюся я по селу, місця собі не знаходжу. І кожен куточок, кожен кущик і деревце кожне про нього мені нагадують. Ось тут ми в цурки–палки завжди грали… У цих кущах ховалися, коли щиглів ловили… На цьому дереві змагання верхолазів влаштовували. Пам'ятаєш, як ще тоді гілка піді мною обламалася і я догори ногами на сучку повис, а потім впав прямо на голову і думав, що голова моя у плечі зовсім влізла — дихнути не міг. Ха–ха!

А втім, ти не сміявся, ти мені штучне дихання робив. Думаєш, я це забуду!…

І на велику китайську стіну я не можу дивитися. Там, за стіною, наш спільний ворог — Книш, якого мені тепер доведеться одному вистежувати і виводити на чисту воду. Ех, як тоскно займатися таким цікавим справою одному!

А он верба над річкою стоїть. Чи знайдеться тепер хто–небудь з хлопців, хто стрибне з неї в воду. Ні, не знайдеться. Так і залишиться твій рекорд неперевершеним навіки. Ех, друг мій, друг, скільки б ще ти міг встановити таких рекордів!

До пізнього вечора блукав я в самотині по пам'ятних для нас місць.

Нарешті ліг спати.

Я лежу, і не спиться мені. Я думаю. За вікном темно — хоч око виколи. На небі ні зірочки — хмарно.

Що робить там, на безлюдному острові, друг мій Кукурузо? Спить чи що?… Навколо нікого. Догорів багаття, і з усіх боків насуваються чорні химерні страшні тіні… А він один, ні з ким словом перекинутися, тільки слухає, як стукає його серце…

А що, якщо трапилося з ним що–небудь? І кричить, і кличе він на допомогу, і ніхто–ніхто не чує, тільки банькаті жаби байдуже кумкають у відповідь, та качки в очеретах крякають, та відлуння стоголосе котиться–котиться плавнями і не докочується до людей, губиться в густих очеретах. Хто ж допоможе йому?

Я лежу, напружився весь, затамував подих. І раптом почулося мені, що десь далеко–далеко пронеслося тонке й тужливе: «А–а-а–а-а!…» Чи то ледь чутний гудок паровоза на далекому полустанку, чи то дійсно голос–не розбереш… Але я чомусь впевнений, що друг у біді. І ніхто, ніхто не знає, де він. Крім мене. І ніхто дороги туди не знайде. Крім мене. І ніхто не допоможе йому. Крім мене…

Ні, не можу я спокійно спати, коли друг у біді. Не можу.

— Мамо, — кажу, — я піду в двір спати. На сіно. Душно дуже.

- Іди, — спросоння говорить мати. — Тільки ковдру візьми, сховайся добре.

Я беру ковдру і виходжу з хати. І відразу потрапляю в густу і навіть ніби липку темряву. Іду майже навпомацки, як сліпий. Щоб ненароком не рипнути хвірткою, прокрадаюся в сад і вже там перелазив через паркан. Іду по селу, немов по лісі — темінь і тиша. Лише в одному місці миготить вогник. Це на стовпі біля сільради горить ліхтар. Вітер хитає його, і круглу пляму світла ковзає по землі, немов гойдалки. А далі знову темрява. Я двічі вже спотикався і мало не впав. Ось і річка. Тут трохи світліше. Тьмяно блищить вода. Я сідаю в