Читати книгу - "Друге життя Брі Таннер"

Вуста мої ворухнулися, згадавши це ім’я. Я мало не промовила його уголос. Але миттю стисла голову руками і спробувала думати про щось, від чого мені б не так боліло. Не про дівчину, не про Дієго. Та нічого не виходило.

– Ми можемо відійти від неї? – хрипко прошепотіла дівчина, знову порушуючи мою рівновагу. Погляд мій метнувся до неї. Яка в неї тонка і м’яка шкіра! А на шиї пульсує жилка…

– Нам краще залишатись тут, – відповів вампір, до якого вона тулилася. – Вони вже наближаються до нас із північного краю галявини.

Вони? Я зиркнула на північ, але не розгледіла нічого, крім диму. Може, рудий мав на увазі Райлі та нашу сотворительку? Мене водночас прошило два відчуття – укол паніки і спазм надії. Не може ж такого статися, що вдвох із Райлі вони встоять проти вампірів, які вже вбили стількох? Правда ж? Навіть без допомоги дивних вурдалаків-ревунів Джаспер сам здатен упоратися з ними обома.

А може, йдеться про таємничих Волтурі?

Вітер знову дихнув мені в обличчя ароматом дівчини, і думки розбіглися. Я спрагло зиркнула на неї.

Дівчина зустрілася зі мною поглядом, але вираз в її очах був зовсім не такий, якого я очікувала. Попри те, що зуби мої вищирилися, що я вся тремтіла, насилу стримуючи бажання стрибнути на людину, вона начебто зовсім не боялась мене. Натомість була ніби заворожена. Складалося враження, що вона не проти до мене заговорити, що в неї є питання, на яке б вона хотіла отримати відповідь.

Аж тут Карлайл і Джаспер почали відступати від вогню – і від мене: вони стали в один ряд із вампірами, які оточили дівчину. На мене вони не дивилися, а понад моєю головою втупились у дим, отож та невидима загроза, якої вони так боялися, зараз опинилася ближче до мене, ніж до них. Я потягнулася до диму, незважаючи на невгаслі язики полум’я. Може, спробувати побігти? Увага не прикута до мене, може, є шанс утекти? Та куди мені податися? До Фреда? Чи блукати самотиною? Чи розшукати Райлі та змусити його заплатити за те, що він зробив із Дієго?

Я вагалася, зачарована ідеєю відплати Райлі, і проґавила слушний момент. З півночі долинули звуки – тепер я опинилась у пастці поміж жовтоокими і тим, що наближалося.

– Гм… – із туману промовив мертвий голос.

Вистало одного складу, щоб я його упізнала, і якби мене не паралізував смертельний жах, я б накивала п’ятами.

Темні плащі.

Що все це означає? Зараз розгориться нова битва? Я ж бо знаю, що темні плащі заохочували нашу сотворительку знищити жовтооких. Але вона не впоралася. Значить, плащі її вб’ють? Чи натомість повбивають Карлайла, Есме та решту? Якби вибір залежав від мене, я точно знаю, кого б я знищила – явно не своїх теперішніх тюремників.

Як привиди, темні плащі перетнули туман і стали віч-на-віч із жовтоокими. Ніхто на мене й не глянув. Я не ворушилася.

Як і минулого разу, їх було всього четверо. Але те, що жовтооких було семеро, нічого не змінювало. Очевидно було, що вони так само побоюються постатей у темних плащах-мантіях, як і Райлі та наша сотворителька. У плащах було щось, чого не можна було побачити на поверхні, – я це відчувала нюхом. Вони звикли карати і ніколи не програвали.

– Ласкаво просимо, Джейн, – привітався жовтоокий, який пригортав людську дівчину.

Отже, вони знайомі. Проте голос рудого не виказував дружності, ба більше: в ньому не було ні слабкості чи запопадливості, як у голосі Райлі, ні лютого переляку, як у голосі нашої сотворительки. Це голос був просто холодний, увічливий і не здивований. Значить, темні плащі і є Волтурі?

Невисока вампірка, яка очолювала темні плащі (Джейн, я так розумію) повільно окинула поглядом усіх сімох жовтооких і живу дівчину, і нарешті її голова повернулася до мене. Зовні вона була молодша за мене, але, гадаю, водночас набагато старша. Очі її мали оксамитовий відтінок темно-червоних троянд. Усвідомлюючи, що ховатися запізно, я схилила голову, затуляючись руками. Може, якщо Джейн зрозуміє, що я не збираюсь битися, вона поставиться до мене так само, як і Карлайл. Але насправді я на це навіть не сподівалася.

– Я щось не розумію, – у мертвому голосі Джейн зрадливо прослизнула нотка роз дратування.

– Вона капітулювала, – пояснив рудочубий.

– Капітулювала? – виплюнула Джейн.

Я скосила оком – темні плащі обмінювалися поглядами. Рудочубий уже казав, що він у житті не бачив, щоб хтось із доброї волі здавався. Можливо, темні плащі теж із таким не стикалися.

– Карлайл дав їй право вибору, – пояснив рудий. Він, схоже, узяв на себе роль речника жовтооких, хоча мені здавалося, що ватажком цього клану є Карлайл.

– Для тих, хто порушує правила, немає вибору, – сказала Джейн мертвим, як і перше, голосом.

Кістки мої закрижаніли, але паніки я більше не відчувала. Тепер моя доля здавалася такою невідворотною!

– Все у ваших руках, – м’яким голосом звернувся Карлайл до Джейн. – Доки вона не збирається нас атакувати, я не бачу сенсу її знищувати. Їй ніколи не розповідали, які є правила і як треба поводитись.

Хоча тон його був нейтральний, мені здалося, що він замалим не благає за мене. Проте, як він сам і зауважив, доля моя була зовсім не в його руках.

– Це не стосується справи, – наполягала Джейн.

– Як скажеш.

Джейн водночас приголомшено й розчаровано поглянула на Карлайла. Вона похитала головою, і її обличчя знову перетворилося на кам’яну маску.

– Аро передбачав, що ми зайдемо досить далеко на захід, аби зустрітися з вами, Карлайле, – мовила вона. – Він передавав вітання.

– Буду вдячний, якщо ви передасте йому взаємні вітання від мене, – відгукнувся Карлайл.

– Певна річ, – посміхнулась Джейн. Вона знову глянула на мене, і в кутиках її вуст завмерла насмішка. – Схоже, що ви вже виконали всю нашу роботу на сьогодні… майже всю. Просто заради професійної цікавості, скажіть, скільки їх було? Вони влаштували великий гармидер у Сієтлі.

Вона вела мову про роботу й професіоналізм. Отже, я не помилилася: її робота – покарання. А якщо є карні органи, то є і закони. Карлайл як сказав? «Ми дотримуємося їхніх правил». І ще: «Немає закону, який забороняв би створювати вампірів, якщо ви здатні їх контролювати». І Райлі, і наша сотворителька були налякані, але не надто здивовані появою темних плащів, цих Волтурі. Їм відомо було про закони, і вони знали, що порушують правила. Чому ж вони нічого не сказали нам? І Волтурі – це не тільки оті четверо.