Читати книгу - "Сині двері зліва"

Щось животіє у мені,

Щось дише…

Неначебто вагітна я

Від тиші…

І постіль прохолола,

Плями

Крові

На простирадлі…

Я побита й гола,

Зацькована похилим чоловіком…

Обвислі груди, наче шиті ликом…

Брудна й неголена -

Я — українська жінка…

Знедолена,

Немов молочна пінка.

В мені кипить веселий нікотин…

У череві — майбутній син.

Я вишкребу його собі в долоньку -

Не хочу сина — хочу доньку…

Останні слова вона вимовила з таким непідробним болем, що наш головний герой ледь не заплакав. Він аплодував гучніше і довше за всіх. А сама Тетяна Йосипівна, торкнувшись рукою свого чорного, немов труп обгорілої людини, волосся, злегка усміхнулася й сіла на своє місце.

А потім Заза знову запропонував усім випити. І наш головний герой з величезним задоволенням налив собі повний стаканчик. Навіть два. І випив, від чого одразу відчув, що захмелів капітально. Так хмеліють хіба діти або закінчені алкоголіки. Так захмелів наш головний герой. Він хотів веселитися. Його душа просилася назовні, його ноги запліталися під столом у лише їм відомому танку. Він полюбив Зазу. Він полюбив Тетяну Йосипівну та Надію Петрівну. Він полюбив дитячу лікарню, у якій щоденно вмирають діти, а їхні батьки проливають гіркі сльози. Настільки гіркі, що ті проїдають своєю гіркотою батьківські щоки. Аж до кісток Але наш головний герой у цей час не думав ані про дитячу смертність, ані про гіркоти, ані про щось інше. Йому хотілося підхопити Валентину Казимирівну та станцювати з нею танго. Ревенчу дель тангу. З усієї цієї компанії огиду в нього почали викликати хіба ці дві смердючі жінки, між якими він умостився. Так вмощується, мабуть, сир між двома булками у чізбургері. Так вмощується дитина між своїх батьків, коли прибігає зі своєї кімнати. Бо їй, вибачте, страшно.

Ще йому був неприємний Міша Василенко. Він поводив себе так, наче весь світ був йому винний, наче світ цей колись позичив у нього талант і досі не віддав, наче кошлатий светр цього Міші Василенка був витканий з міфрілових ниток. Час від часу Василенко бубонів щось собі під носа. Переважно то були прокляття у бік читаючих. Коротше кажучи, не сподобався Василенко нашому головному герою, було в ньому щось маніакальне, навіть інфернальне.

Поки наш головний герой крутився, він не помітив, як свої віршики почав читати Заза. Він читав з акцентом. Російською.

Я мэжду ног тваих

Вылизывал крахмал,

Я брыл твой мох,

Хамыл тэбэ и лгал!

Твои прыщи давил,

В пупка вгрызался

Желобок!

Я заражал тэбя,

Тэбя лэчил,

Хранил под сэрдцем

Твой носок!

Я абижал тэбя,

Жак только мог,

Любыл, имэл,

Брал, грэл, ламал!

Я был в тэбэ,

В тэбэ я мок,

Бывало, просто

Рядом спал…

Такий був віршик Зази. Щоправда, неповний. І поки він його читав, усі дивилися на Надійку, дружину Зази. Дивився і наш головний герой, і думки про те, що Заза неперевершено тонкий лірик, зі швидкістю бамбука проростали в його голові, але недалеко сиділа Валя, і він оглянувся, щоб побачити її, і, коли побачив, йому знову защеміло десь там, де зазвичай не щемить. Він довго дивився на неї, дивився всіма своїми очима. Нашому головному герою здалося навіть, що і Валя на нього дивиться всіма очима. Тільки вже своїми. Але то йому лише здалося. До кінця у цьому він певен не був.

А далі читала Лідія Марківна, але наш головний герой її вже не слухав. Йому це було нецікаво, і ніхто їй не аплодував, як, власне, і наш головний герой. Не аплодував він і Василю Кириловичу, і всім іншим. Не вражало.

А потім підвівся Міша Василенко. Руки його тремтіли, чоло спітніло так, що можна було побачити у ньому своє віддзеркалення. У руках Міша тримав папірець з виведеними на ньому карлючками. Він читав тихо, але з надривом. Він читав, стоячи на одній нозі (іншу він закрутив удавом навколо тієї, на якій стояв), постійно змахував головою, а носом пускав зеленаві пузирі, які лопались одразу після досягнення певної величини. Василенко читав про якісь іконописні обличчя, про переписані вірші з євангелій, про небо, в якому оселилась осінь пташиних криків, він читав про те, що в якомусь там далекому раю зібралися всі гріхи.

Якщо коротко: Василенко читав.

І поки він читав, з нього сміялися всі присутні. З нього сміявся Заза, тому що він не любив тонких образів. Сміялася Ізольда, тому що вона була заражена сміхом інших. Сміялася Надія Петрівна, тому що сміявся Заза, її чоловік. Сміялася Валя, тому що їй був смішний сам образ цього блідого невротика. Сміялася Лідія Марківна, тому що знала, що у неї хвора печінка і довго їй не протягти, — тому і сміялася — все їй тоді було смішним. Навіть Василь Кирилович хихикав з невідомих причин, адже він був сліпий і глухий до будь-яких проявів людської душевності. Сміявся і наш головний герой. Він сміявся через те, що не знав, чому всі сміються. Він думав, що це прояв доброго тону, що так і треба — сміятися, що це звична річ — сміятися над Василенком, що це така традиція. Навіть я сміявся. Я сміявся тому, що я разом з нашим головним героєм незлюбив цього Васи-ленка, цього невротика, жовчного подагрика, спітнілого, схибленого на своєму таланті маніяка.

Між тим наш головний герой боявся, що і його змусять читати щось своє. Внутрішньо він молився, аби ніхто не згадав, що він прийшов не просто послухати інших, а ймовірно, і себе показати в якості поета.

Принаймні, Валя так його відрекомендувала їхній головній.

— Він поет і лікар. Таких мало, — саме так вона сказала про нашого головного героя.

— Це правда, нас дуже мало. Прозаїків більше. Накопичують досвід, циніки! — відповіла їй головна. — Приводь.

Але коли свої вірші прочитала Сякоєва, прочитав Заза, Марківна, Кирилович, Василенко, Ізольда і всі-всі-всі, тоді хтось (зараз вже і не згадати, хто саме) вигукнув зі свого місця так, як, бува, вигукують на демонстраціях:

— А що новенький може? Нехай новенький продемонструє те, на що він здатний.

І всі підхопили: давай-давай, новенький! Ти ж поет! Чи не поет?

— Та поет, — похитав головою наш головний герой і підняв зад.

Варто зазначити, що ще вдень, зателефонувавши Ніколаю, наш головний герой розповів йому про те, що збирається на такий-от парад планет, себто поезії, і що його однозначно попросять щось почитати,