Читати книгу - "Янтарне скло"

на найближчому вигині річки була піщана обмілина, і Мері здалося, що там застрягло одне з коліс. Тож вона, здивувавши та стривоживши мулефа, скинула одяг, прив'язала до зап'ястя шнур і попливла до колеса. Як вона з'ясувала, на обмілині було не одне, а цілих п'ять коліс, і Мері, просмикнувши шнур через центральні отвори в них, важко попливла назад, тягнучи за собою свої трофеї.

Вдячність мулефа була величезною. Вони ніколи не заходили у воду, лише рибалили з берега, намагаючись при цьому не намочити свої ноги та колеса. Мері вирішила, що їй нарешті вдалося зробити щось по-справжньому корисне для них.

Того ж вечора, за убогою вечерею із солодких корінців, мулефа розповіли їй, чому вони такі небайдужі до коліс. Колись давно коліс було вдосталь і цей світ був багатим та сповненим життя, а існування мулефа було радісним і майже безтурботним. Але багато років тому зі світом сталося щось лихе: попри всі зусилля, любов та увагу, котрі мулефа спрямовували на колісні дерева, ті поступово вимирали.

11

Бабки

Ама підіймалася стежкою, що вела до печери. За плечима в неї висіла торба з молоком і хлібом, а в серці вирувала тривога. Як їй непомітно наблизитися до сплячої дівчинки?

Вона підійшла до скелі, біля якої жінка наказала їй залишати їжу, і поклала пакунок на землю, але після цього не повернула додому, а почала продиратися далі, повз печеру та крізь хащі рододендронів. Зупинилася вона лише там, де дерева рідшали й починалася долина райдуг.

Тоді дівчинка та її деймон стали грати в одну гру: вони дерлися на уступи скель, пробиралися крізь серпанок водяних бризок біля невеличких водоспадів і терлися об унизане росою листя доти, доки волосся Ами та смух деймона-білки не вкрилися мільйонами крихітних перлин вологи. Гра полягала в тому, щоб досягти вершини, долаючи при тому спокусу протерти очі. Незабаром сонячне сяйво перед очима дівчинки розпалося на іскри червоного, жовтого, зеленого, блакитного й інших проміжних кольорів, але вона не повинна була проводити по обличчю рукою — інакше гру було б програно.

Її деймон Куланг стрибнув на камінь на краю водоспадика, розташованого вище за всі інші, і вона знала, що після цього він відразу озирнеться, щоб подивитися, чи не стирає вона вологу з він.

Але деймон застиг на місці, спостерігаючи за чимось невидимим для Ами.

Дівчинка протерла очі: відчувши подив, що охопив Куланга, вона зрозуміла, що гра скінчилася. Вона підійшла до деймона, заглянула за виступ скелі та зачаїла подих: прямо їй в очі дивилося досі не бачене нею створіння, а саме величезний, жахливий на вигляд кремово-білий ведмідь, десь у чотири рази більший від бурих ведмедів, що зустрічалися в тутешніх лісах. Його ніс та очі були чорними, а пазурі завдовжки з лезо кинджала. Ведмідь стояв усього за крок від дівчинки, дивлячись на неї зверху вниз, і вона могла навіть розрізнити окремі волоски на його голові.

— Хто там? — пролунав хлоп'ячий голос, і хоч Ама не зрозуміла слів, зміст висловлювання вона таки вловила.

За мить поруч із ведмедем з'явився хлопець: він був суворий на вигляд, із напруженою щелепою та насупленими бровами. У нього на плечі сидів птах, мабуть, його деймон. Але він був якимось дивним, не схожим на тих птахів, котрих вона бачила у своєму житті. Птах підлетів до Куланга, і в голові дівчинки з'явилися слова: «Друзі. Ми не завдамо тобі шкоди».

Велетенський білий ведмідь так і не ворухнувся.

— Підходь, не бійся, — сказав хлопець, і деймон Ами знову зробив зміст його слів зрозумілим для неї.

Дивлячись на ведмедя із шанобливим острахом, дівчинка зробила кілька кроків і боязко застигла на великому плоскому камені поруч із водоспадом. Куланг став метеликом і на мить сів їй на щоку, але потім злетів і почав пурхати довкола іншого деймона, котрий нерухомо сидів на плечі хлопця.

— Віл, — вимовив хлопець, показавши на себе, і дівчинка відгукнулася:

— Ама.

Коли вона як слід роздивилася хлопця, то відчула майже такий самий страх, який уселяв у неї ведмідь: на руці цього Віла бракувало двох пальців, і рана була досить свіжою. Глянувши на неї, Ама навіть відчула, як у неї запаморочилося в голові.

Ведмідь відійшов на декілька кроків і ліг просто у водоспад, наче намагаючись трохи охолодитися. Деймон хлопця злетів у повітря та разом із Кулангом став літати між райдуг, і вони поступово почали краще розуміти один одного.

Що вони можуть тут шукати? Як виявилося, печеру зі сплячою дівчинкою!

Коли Ама за допомогою свого деймона зрозуміла це, з її рота водоспадом полилася відповідь:

— Я знаю, де вона! її змушує постійно спати жінка, котра називає себе її матір'ю, але мати не може бути такою жорстокою, чи не так? Жінка робить дівчинці напій, який присипляє її, але в мене є трави, що здатні її розбудити — якби я тільки могла наблизитися до неї!

Віл лише похитав головою та став чекати, доки Балтамос не перекладе все це. На це знадобилося більше хвилини.

— Йорику! — покликав він, і ведмідь важко пішов по каменях струмка, облизуючись при цьому — він тільки-но проковтнув рибину.

— Ця дівчинка каже, що знає, де знаходиться Ліра, — повідомив хлопець. — Я піду з нею та подивлюся, а ти залишайся тут і роззирайся навколо.

Йорик Бернісон, котрий непохитною скелею стояв посеред бурхливого потоку, мовчки кивнув. Перед тим як вирушити крізь райдуги слідом за Амою, Віл зняв зі спини рюкзак та дістав із нього ніж. Аби побачити, куди слід ставити ногу, він змушений був постійно протирати та щулити очі: мало що в повітрі висіла вода, вона ще й виявилася крижаною.

Коли вони досягли підніжжя каскаду водоспадів, Ама знаками показала, що їм слід рухатися обережно й тихо. Вона пішла першою, а в неї за спиною між порослими мохом скелями та викривленими стовбурами сосен пробирався униз схилом Віл. Світло, що проникало крізь крону дерев, було тут строкато-зеленим, а в повітрі й на землі скрипіли та дзижчали міріади комах. Вони дедалі спускалися, і слідом за ними повзло сонячне світло, а гілки в них над головами невтомно ворушилися на вітрі.

Нарешті Ама зупинилася. Віл став за масивним стовбуром кедра та подивився туди, куди показувала дівчинка. Крізь сплетіння листя та гілок він побачив високу скелю, а біля її підніжжя…

— Пані Кольтер, — прошепотів хлопець, і серце його закалатало.

Жінка вийшла з-за виступу скелі та потрусила густою гілкою, потім відкинула її та потерла долоні. Мабуть,