Читати книгу - "Таємниця зміїної голови"

— Тільки те, що скарб десь тут. У цій кімнаті.

Розділ 29

У якому знаходять розбійницький скарб

— Чому? — тут же вирвалося в Льоньки. — Чому саме тут?

Богдан вигукнув майже одночасно з ним:

— Де?

— Цього ми поки що не знаємо. Але придумав Михайло Ружич геніально! Головне — просто, як усе геніальне! Дивіться, ми прийшли сюди за його підказкою. З печери Змія під землею, далі — під водою, нарешті — за стіною. Ніхто ж не заперечить, що Ружич перед смертю вказував путь саме до схованого діаманта?

— Ніби так, — відповів за всіх Бодя.

— Отже, ми розгадали майже всі загадки. Розгадки привели нас сюди, в «кімнату страху». Ружич сам будував цей сховок і цей таємний хід. Виходить, йому нічого не заважало пробратися сюди одного разу. Та заховати діамант в такому місці, де його точно ніхто не здогадається шукати! Просто під носом у Козицького! В таємній кімнаті, куди той не ходить без потреби! Ось чому ми тут!

— Нехай, — мовив Льонька після короткої паузи, переваривши почуте. — Хід із печери навмисне прорито до замку, аби можна було непомітно підібратися до іншого підземелля. Звідти — пряма дорога в це сховище. Згоден, хай. Далі що?

— Тобто? — не зрозумів Данило.

— Як звучать оті останні слова Ружича? За стіною, потім — за собою? Під землею — ясно. Під водою — хитро та зрозуміло. За стіною — осьдечки. Далі куди? За собою — це як? Отак?

Хлопець повернувся довкола власної осі.

— Чого крутишся? — здивувався Богдан.

— Шукаю за собою. Чи, може, за тобою треба? А може, кожен із нас гляне собі за спину? Коротше — не бачити нам скарбу, як тобі, рудий, своїх вух!

Почувши таке, Андрій Рудик на прізвисько Вухо навіть забув на мить про поранений палець.

— Ти, значить, отак? Ти нариваєшся тут? Тобі вже вуха не подобаються? Та я тебе зараз тут закрию, дурню! Замурую!

Вухо переклав ліхтар із правої руки в ліву. Стиснув правицю в кулак. Дарма, що тут темно, не час і не місце. Надто вже розізлив його нахабний хлопчачий ватажок.

Вухо зробив крок уперед. Льонька теж приготувався битися. Богдан не заважав — на його думку, Гайдамака з недавніх пір справді почав нариватися. Хай там, може, й діє отак погано замкнений простір, але совість теж треба мати.

Та Данило такого вже стерпіти не міг. Раз — і став між двома півнями, навіть руки розставив.

— Ану, тихо! Зовсім уже подуріли! По кутках обоє! Брек!

Раптом завмер. Навіть забув на мить, що відбувається. А тоді, наче знов повернувшись в реальність, спрямував промінь Льоньці просто в лице.

— Повтори!

— Що тобі повторити? — той аж позадкував, прикриваючись рукою від світла.

— Про вуха ти говорив…

— А… Не бачити нам скарбу, як йому — своїх вух…

Тепер Данило розвернувся всім корпусом до Вуха.

— Ти десь можеш свої вуха побачити?

— Чого ви всі вчепилися до моїх вух!

— Ти бачив колись свої вуха? — Данило зробив крок у бік рудого.

— А хоч би й бачив! — вишкірився той. — Нормальні вуха! Не те, що у деяких!

— ДЕ ти бачив свої вуха?

— У дзеркалі! Ти хіба там своїх не бачив?

— Бачив! — вигукнув Данило і тут уже почав поводитись зовсім дивно: застрибав по кімнаті, мов страус Футбол у хвилини найвищої радості. — Дзеркало! Точно, дзеркало!

— Яке дзеркало? — тепер уже Богдан приєднався.

— Будь-яке, де хто завгодно може побачити себе! Ми бачимо в дзеркалі себе, люди! Де захований діамант? Де його сказав шукати Ружич, коли втрапиш у цю кімнату? За со-бо-ю! Раз у дзеркалі можна побачити себе, то діамант схований за дзеркалом. Де воно могло тут висіти?

Хлопці відразу забули всі сварки та образи. Стали півколом навпроти стіни, біля якої валялося бите люстро. Спрямували на неї світло чотирьох ліхтарів. Постояли так якийсь час, кожен слухаючи лункі удари свого серця.

А тоді Данило Лановий наблизився до холодної мурованої стіни, розкидаючи на шляху ногою скалки. Прикинув на око, де могло висіти дзеркало. Уважніше придивився, ще присвітив — так ось же він, гвіздок, у стіну вмурований! З нього люстро й злетіло, хряснулось об гранітну підлогу.

Цікаво, яке ж воно було за розміром. Знову посвітив Данило під ноги. Уламки досить великі. Та все одно ось так, у темряві, не розбереш.

Добре, спробуємо інакше. Данило став до стіни впритул. Окреслив пальцем прямокутник, не великий і не маленький. Ну, скажімо, повісив дзеркало господар десь отак… Нерівні краєчки каменів стирчали зі стіни в середині уявного прямокутника. Провів Данило по них пучками пальців. Зачепив один, спробував смикнути другий, потермосив третій. Є!

Слабенько — але хитається, мов молочний зуб.

— Ножа хтось дайте! — сам здивувався Данило своєму голосу, несподівано хрипкому.

Знав — ножик є в Льоньчиному рюкзаку. Той не скидав наплічника, просто повернувся до Богдана спиною. А Бодя сам витяг ножа з бокової кишені, простягнув Вухові, той — Данилові.

На руків'ї кнопка фіксатора. Палець натиснув на неї. Клац — лезо вилетіло.

Данило підважив камінь. Розхитав краще. Трошки поморочився, вийняв. Камені, котрі поруч, піддалися легше. За третім разом ліхтарик висвітив досить акуратну прямокутну дірку в стіні.

Ось він, сховок Михайла Ружича!

Затамувавши подих, хлопець засунув туди руку, не боячись чомусь жодної пастки. Пальці намацали щось тверде. Потягнули до себе.

— Оп! — вирвалося в Данила.

Від хвилювання здригнулася рука. Мало не впустила знахідку.

Та все ж таки втримав її хлопець, стиснув у руці, котра враз стала вологою від поту.

— Є!

Всі відразу оточили Данила, штовхаючись та ледь на збивши його з ніг. Вухо присвітив, Лановий обережно розтиснув долоню.

На ній лежав невеличкий, схожий на неправильної форми яйце, гранований камінчик. Наче скляний, але не зі скла — це точно. В світлі ліхтарів тьмяно блиснув, наче підморгнув. Данило покрутив знахідку в руці, взяв за пласкі боки, повернув до себе. Якщо тримати так, то камінь справді нагадував приплюснуту зміїну голову. Лиш жала не вистачає.

Нічого не розумів Данило Лановий у діамантах. Та й жоден інший на цьому не розумівся.

Але зараз кожен готовий був зізнатися як один одному, так і собі, а заразом — усьому світові: нічого гарнішого в своєму житті