Читати книгу - "Прокляте болото: Казки про відьом і чарівників"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Хто ти за один? Як сюди потрапив? Сядь і розкажи.
Юрко усміхнувся, присів коло дівчини і став розповідати. Вона слухала, слухала й говорить:
— Я тебе так полюбила, що без тебе й жити не можу! Але боюсь, що мій батько нізащо не погодиться, щоб я була твоєю дружиною. Він цар і сватає за мене королів, князів…
— Якось зробимо…
Домовилися, що Юрко лишатиметься вдень орлом, а вночі будуть зустрічатися.
Відтоді принцесі приносили подвійну вечерю. Батько й мати чудуються:
— Наша донька звикла мало їсти, а тепер їсть за двох!
І видко було по дівчині: розцвіла, як ружа.
Так велося діло із півроку. Але хоч яка довга таємниця, мусить мати кінець, треба про все розповісти батькові. І таки наважилась. Підготувалася й зайшла до його кімнати. Але й Юрко в подобі мурашки на платті принцеси теж опинився там.
— Добрий ранок, татку!
— Добрий ранок, доню! Як здоров’я?
— Я здорова й щаслива. Я хотіла би поговорити з вами. Татку, чи ви не думали, що мені уже час іти заміж?
Цар аж підскочив з радості.
— Донечко моя дорога, я давно цього чекаю. Є для тебе царські сини, молоді царі, герцоги… Вибирай кого хочеш. Я згоден. Знаю, що ти вибереш собі чесного чоловіка.
І почав перелічувати: у того царя такий син, у того — такий, а той цар сам ще молодий і нежонатий… Стільки нарахував, що дівчина не могла і запам’ятати.
— Ви, татку, сказали, що будете згодні з моїм вибором. Та я вже собі вибрала. Тільки жодного із тих…
— А кого? — скрикнув цар.
— Чесного, мудрого хлопця. — І розповіла про Юрка. Коли цар почув, що його донька хотіла би піти за простого хлопця, скочив на ноги, вхопив шаблю і, якби була не втекла, одрубав би їй голову.
— Геть! — закричав. — Не хочу бачити! Ганьбу мені знаходиш! За простака думаєш іти!..
Дівчина повернулася й лащиться до нього. Кінець кінцем батько пом’якшав і сказав:
— Не дам за такого, але хочу бачити, який то хлопець, що ти його так любиш.
Не встиг цар проказати своє слово, а Юрко — гурк! — і став перед ним. Цар аж рота роззявив, так зачудувався. Дивиться — хлопець прекрасний! Рідко такого можна бачити. І так спритно з’явився. Каже:
— Добре, доню! Багатства в нас вдосталь. Держава велика. Любиш його? Хай буде! Поберіться!
Молоді дуже зраділи. Почали старого цілувати.
Настав день весілля. Було воно дуже багате й славне.
Але ми не будемо марнувати час коло свадьбування, а підемо далі. Юрко досяг того, чого довго шукав: має за дружину гарну дівчину й став царювати.
Одного ясного дня взяв жінку під руку й повів на прогулянку. Дерева й трави зеленіли, квіти цвіли, пташки щебетали. Юркові здалося, що і його життя розцвіло…
Зайшли глибоко в ліс. Раптом тхнуло на них неприємним духом. Аж голови запаморочило.
— Хотів би я знати, — говорить Юрко, — що то за дух, звідки? Ану, ходімо у той бік.
Пішли й натрапили на глибоку яму, звідки й чути неприємний дух.
— Вернімося, тобі може пошкодити, — каже Юрко дружині.
Але вона побігла аж до краю ями, бо бачила дуже красиву квітку. Зірвала собі квітку, але ж тої хвилини з’явився бородатий чоловік, схопив її за руку й потяг у яму.
Юрко за ним. Та бородатий дід перегородив йому дорогу:
— Не смій сюди ступати! Якщо ступиш, злою смертю загинеш!
— А моя жінка?
— Уже не твоя… Більше її ніколи не побачиш!
Юрко зажурився. Вернувся додому й усе розповів старому цареві.
— Я йду шукати жінку, хоч би й загинув!
Цар умовляє:
— Сину, якщо донька пропала, то хоч ти залишся. Ти вже моя дитина…
Але Юрко вирішив іти; взяв одяг, в котрому колись ходив по світу, уклонився й просто в ліс. Заглядає в яму, а дна й не видно. Не завагався, скочив. Почав падати.
Не пам’ятає, як довго падав. Чи день, чи два… Упав на дно й зомлів. Коли опритомнів, розглянувся навколо й зрозумів, що він у дивній підземній державі. Тут ліс, поле, трава… А немає ні людей, ні звірів і ні птахів — усе обернено на камінь.
Налякався Юрко: «Що се за держава?»
Помалу став на ноги й рушив у путь — шукати жінку.
Йде, йде, йде… Але всюди лиш одне — каміння!
Під вечір натрапив на палац. На воротах сторожа, але з каменю. І зброя камінна.
Відчинив Юрко двері й ступив до палацу. Ніде нікого! Так йому сумно, аж плакати хочеться. І ось, коли блукав з кімнати до кімнати, потрапив у світлицю. Розглянувся, а зверху ніби сонце світить — звідкись світло падає. На тому місці, куди впало світло, видно стілець-трон, а в ньому дрімає дуже старий бородатий дід. Судячи з його лиця, може мати років тисячі дві, а то й три.
А хто то коло діда? Вона! Його жінка! Чеше сиву бороду старому, гладить сиву голову й приспівує так, як коли мати приколисує дитину.
Юрко тихенько приступив до жінки:
— Що ти тут робиш?
Вона підняла палець:
— Тихо, бо пробудиш володаря цієї держави!
Тоді Юрко обняв свою жінку й поцілував. Зраділи, розвеселилися.
Дід розплющив очі й питає:
— А це що за один?
— Мій чоловік, про котрого я тобі говорила.
Юрко підступив до діда-царя:
— Так, це моя жінка. Я прийшов по неї й поведу її до батька.
Дід гірко усміхнувся:
— Гей, сину, я би й сам хотів її повести… Але це неможливе діло. Більше свій край не побачите. Тут будете жити й помирати. Сядь, синку, коло мене, і я тобі розповім про цю державу.
Юрко присів, а старий почав:
— Ця держава, де тепер і люди, і звірі, і птахи перемінені на каміння, колись була багата й жива… Я — її цар. Але один змій-чарівник позаздрив і всіх поробив каменем. А мені зробив найгірше: смерть від мене відігнав. Мушу доти мучитись, доки не знайдеться мудрий чоловік, котрий мене визволить. Тут є залізна брама. Через неї веде шлях назад. Але знай: тієї ями, до якої ти впав, більше нема — заросла й стяглася. Лише залізна брама залишилася. Вона замкнена діамантовим ключем. Та й ключа нема. Його треба дістати, а це може зробити лише мудрий чоловік. Не так далеко звідси є Чорна держава, десь миль за сімсот. Путь дуже тяжка: треба йти п’ятсот миль
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Прокляте болото: Казки про відьом і чарівників», після закриття браузера.