Читати книгу - "Репортер"

XIX

Я, Валерій Васильович Штик

Цей Варравін не сподобався мені з першого погляду: я сам закомплексований і тому терпіти не можу до себе подібних. Хоч він і вміє гарно говорити, хорошою російською мовою, без набридлого жаргону, і не квапить відповідати, але запитання його дуже жорсткі, мене такий прагматизм обурює, та й дуже гостро він формулює предмет свого інтересу, ставлячи себе в якесь начальницьке становище, начебто я до нього прошусь на роботу.

Не сподобалося мені й те, як Варравін спитав:

— Чому й досі, незважаючи на гласність, ваші роботи про інопланетян не виставляють у серйозних залах?

У цьому його запитанні була і поблажливість, і жорсткість, і затаєне бажання з першої хвилини верховодити у розмові.

Я розсердився:

— А вам, власне, яке діло до моєї творчості? Я вас не запрошував, прийшли без попередньої домовленості, а коли ви справді репортер, то повинні знати, що в нас поки що художники своїх виставочних залів не мають, тільки організації. От ви до них і звертайтеся з цим.

— Звертався, — відповів Варравін і витяг пачку «Яви».

— Е ні, тютюн, будь ласка, сховайте, я не курю та й іншим не дозволяю, це — гріх.

Варравін кивнув:

— Один з гріхів.

Сигарету він пхнув у рот, але закурити таки не наважився.

— Що у вас ще? — спитав я. — Я зайнятий, ваш візит несподіваний, а в мене час розписано по хвилинах.

— Я постараюсь коротко, — пообіцяв він. — Як ви вважаєте, посадити людину в тюрму — гріх? Більший гріх, ніж сигарета? Чи — так, суєта, від тюрми та від суми не втечеш…

— Чому ви питаєте мене про це? — тепер я відчував до нього вже неприховану ворожість.

— Ви у Загряжськ літали?

— Їздив. А що сталося?

— Ви там зустрічалися з директором будівельного тресту Горенковим?

— Я не пригадую, з ким зустрічався. Я туди не зустрічатися їздив, а подивитися обсяг роботи й затвердити ескіз.

— Затвердили?

— Ні.

— Чому?

Мені стало соромно за те, що я покірно, як віл, відповідав на запитання цього чоловіка. Здалося, ніби я втратив почуття перспективи, а це було властиве лише античним живописцям, вони не хотіли нікому диктувати свого бачення, тільки сучасні пейзажі з їхньою глибиною нав’язують глядачеві єдиний порядок; не хочу нікому нічого нав’язувати, але й не хочу, щоб і мені нав’язували чужу волю, годі.

— А взагалі, яке ви маєте право мене допитувати? — я уважно розглядав відвідувача.

Він теж розглядав мене, але почав не з обличчя, а з форми вух, а в мене погані вуха, приплюснеш й маленькі, Люда говорила, що такі вуха не можуть бути в талановитої людини, вуха — суть людини, міні-людина, первісне…

Я підвівся:

— Пробачте, але часу в мене більше немає. До побачення.

Варравін не поворухнувся, зосередившись на моєму лівому вусі; якась гоголівська ситуація, сміх і лють.

— До побачення, — повторив я. — Гадаю, ви досить виховані, щоб зрозуміти мене.

— Сядьте, — насупився Варравін. — Ви, видно, дуже добра людина і не дуже розумієте той світ, у якому живете. Я поясню ситуацію, і ви не будете мене проганяти… В Загряжську заарештували і засудили директора тресту Горенкова — до речі, дуже на вас схожий, такий же незахищений… Трагічно: незахищений керівник, правда?

Я не хотів продовжувати розмову, але щось підштовхнуло мене заперечити йому:

— Ви не розумієте смислу трагедії. Ми наївно вважаємо її згустком дій, хоч античні автори бачили в ній пасивне начало, будь-яка активність суперечила самому смислу трагедії, я вже не кажу про форму… Ритуальний плач на похороні…

— Таке трактування можна оспорювати… Кожен період історії має свою трагедію. Навіщо заганяти себе в рамки? Та я про інше: ваш співавтор, а точніше, той, хто мав стати співавтором, повідомив у партконтроль, що Горенков зажадав від нього десять тисяч за підписання з вашою бригадою договору на розпис будинків…

— Хто ж це?

— Кризін. Він же з вами працював?

— Якщо Кризін написав таке, ви до нього й звертайтесь. У мене хабарів ніхто не просив, — відповів я і раптом зіщуливсь, укотре вже згадавши, як Віктор Микитович оформив нотаріально угоду, за якою я уповноважував його вести від мого імені всі фінансові переговори, хоч заздалегідь знав — від нього ж, що одержуватиму лише частину належної мені за договором суми: чим не хабар?

— Ви щось хотіли додати? — спитав Варравін, повільно підводячись. — Чи мені здалося? Між іншим, до Кризіна я їздив. Він відмовився зі мною розмовляти, — мовляв, старий, нездужає, в грудях кольки і таке інше… Він інвалід?

— А яке це має. значення?

— Велике. Він не поїхав на суд у Загряжеьк — саме за станом здоров’я. Але підтвердив тут під присягою, що Горенков — брудний вимагач… І хоч слідчий чомусь цей епізод суду не передав, невинну людину запроторили на дванадцять років суворого режиму… Хочете, я розкажу вам, що він робив у своєму тресті? Ви ж малюєте інопришельців тому, що в землянах зневірились? Хіба не це підвело вас до тієї теми, яку ви змогли розробити лише після того, як стали розписувати нові комплекси — особливо в Сибіру? Раніше у вас, кажуть, навіть не було за що фарби й пензлі купити…

Я знову обурився.

— Ви що, досьє на мене збираєте?! Може, ви й не з газети зовсім?!

— Ви говорите не те, що думаєте, Валерію Васильовичу. Соромно… Ви ж від бога художник, у вас талант…

Ну чому ми всі вабкі до таких слів?! Навіщо віримо їм?! Будь-яке слово — брехня, його треба пропускати крізь, залишаючи в собі тільки те, що може допомогти живопису!

— Розкажіть про ту людину, яку заарештували, — попросив я, хоч і не дуже хотів про це слухати.

І він почав розповідати, перекидаючи обсмоктану сигарету з одного кутка рота в другий…

Дивно, коли він сказав, що цей директор преміював кращих робітників та інженерів садовими будиночками, зекономивши гроші на договорі зі мною, я подумав, що якби я мав право сам укладати договір, то більш як десять тисяч з нього не взяв би, робота того не варта, не я ж малюю, найманці. Водночас з цією думкою виникла — поза моєю свідомістю н волею — інша. «А взагалі, яке він мав право дарувати будинки?» Оскільки це питання з’явилося мимо моєї волі, смутно й недобре, я, все ще слухаючи Варравіна, став обдумувати можливі варіанти відповідей самому ж собі, і раптом жахнувся: звідки в