Читати книгу - "Знахар"

Вона почувалася, наче на неї вилили цебер брудних помий. Бігла, а ззаду чулися вигуки, сміх і свист.

— Боже, Боже… — шепотіла вона неслухняними губами. — Як же це страшно, як же гидко.

Марися намагалася отямитися й опанувати ридання, що піднімалися з її легень, та не змогла. Добігла до паркана біля саду плебанії й розплакалася.

Вуличка за садками належала до найвідлюдніших. І треба ж було, щоб саме о цій годині начальник пошти в Радолишках, пан Собек, вирішив прогулятися до ксьондзового садівника, щоб купити полуниць. Побачивши заплакану панну Марисю, він спершу здивувався, тоді розчулився й заходився її втішати.

Він здогадувався про причину її сліз, бо ж знав, що молодий Чинський щодня просиджує в крамниці.

«Запаморочив дівчині голову, вона закохалася, а тепер покинув її», — майнуло Собекові в голові.

Торкнувся Марисиного ліктя й заговорив:

— Не варто плакати, панно Марисю. Щиро вам кажу, розважливо. Не варто. Мине час, біль вгамується. Шкода вас, оченята виплачете. Ви ж у сто разів за нього краща. Це він нехай переживає. Скривдив вас, Бог його за це покарає. Ніщо на світі не минає марно. Такий уже закон. Це як із граблями. Наступиш на зубці. Думаєш, що граблям шкоду робиш, а й не зглянешся, як граблі держалном як не торохнуть по голові… Закон такий. Ну, не плачте, панно Марисе…

Зворушений її сльозами й власного безпорадністю, він і сам ледь не плакав. Легенько погладив її по спині, що здригалася від ридань.

— Тихо, панно Марисе, тихо, — говорив він. — Не треба, не варто. Скривдив вас… скривдив. Лихий чоловік. Безсовісний.

— Але за що, за що! — ридала Марися. — Він мені, щоправда, не подобався… ніколи… Але я не зробила йому нічого поганого.

Собек замислився.

— Про кого це ви говорите?

— Про нього, про Войдилла…

— Про старого? — вражено запитав Собек.

— Ні, про цього… колишнього семінариста.

— Зенона? А що цей хуліган вам заподіяв?

— Обізвав мене жахливими словами… При людях! Такий сором! Такий сором! Як я тепер людям в очі дивитимусь?

І вона заломила руки.

Собек відчув, як йому кров ударила в обличчя. Доки він думав, що це пан Чинський скривдив дівчину, то мимоволі ставився до цього з певною байдужістю як до втручання Господнього провидіння, проти якого всі ми безсилі. Та довідавшись, що йдеться про молодшого Пана-добродія, він раптом розлютився.

— Що саме він вам сказав? — запитав Собек намагаючись зберігати спокій.

Якби Марися не була цим така вражена й схвильована, то звісно, не розповідала б нічого. Якби вона мала час подумати, то зрозуміла би, що немає сенсу розповідати про це панові Собеку, сторонній людині. Та цієї миті вона занадто прагнула співчуття. І як уміла, тремтячим голосом розповіла про цей жахливий випадок.

Вислухавши, Собек заспокоївся й навіть засміявся.

— І чого ви лишень звертаєте на такого дурня увагу, — мовив він. — Чи він щось говорить, чи пес бреше — однаково. Немає чим перейматися.

— Легко вам говорити…

— Легко чи ні, це інша справа, а Зенона не варто сприймати серйозно. Що для вас Зенон? Начхати та й годі…

— А хоч би й так, — Марися втерла сльози. — Адже люди чули, у містечку пліткуватимуть. Де ж я очі подіну?

— Ой, панно Марисе, а нащо ж вам очі ховати? Сумління у вас чисте, без сумніву.

— Не кожен повірить, що чисте.

— Хто сам чесний, той повірить, а лиха людина й у костелі бруд знайде. Та на лихих немає чого зважати. Було та й загуло, минулося. Бачите, — показав він на кошика, — це я до садівника йду полуниць купити. Не підете зі мною? Добрі полуниці, великі. А солодкі!

Марися посміхнулася.

— Спасибі, але мені додому треба…. До побачення.

— До побачення, панно Марисе. А перейматися далебі немає чого.

Дівчина зупинилася й сказала:

— Ви такий добрий до мене… Я цього ніколи не забуду.

Собек скривився й махнув рукою.

— Яке там добрий. Не варто й говорити. До побачення.

І мугикаючи під носом якусь пісеньку, попрямував до садка. Вибрав полуниці, поторгувався, заплатив, повернувся додому. Він обожнював полуниці. Висипав їх у дві глибокі тарілки, розтер у ступці цукор, щедро посипав ним ягоди, аби просякли. Він любив усе робити методично.

Тим часом закип’ятив воду на чай, вийняв з буфета хліб і масло. Це була його вечеря, яка нині, з нагоди суботи, завершувалася такою смакотою, як тарілка соковитих, ароматних полуниць. Другу він залишив на завтрашній обід.

Потому помив посуд, витер, розставив, зняв зі стіни свою прекрасну мандоліну й вийшов.

Улітку в суботні вечори вся молодь була на вулицях, головно на Коров’ячому Променаді. Пан Собек увесь час зустрічав знайомих. Із деким він зупинявся, балакав, жартував, декому лише вклонявся здалека. Проминув Віденську, вулицю Наполеона, потому подався до Трьох Грушок і завернув. Дівчата намагалися залучити його до своєї компанії.

Завжди приємно послухати музику. Проте він відмовлявся й прогулювався сам, бренькаючи час від часу по струнах.

Коли проходив вулицею Вірменською, побачив на ґанку в Лейзора кількох молодиків, що сиділи й курили цигарки.

— Гей, — погукав один, — пане Собеку. Ходіть-но сюди, заграйте щось.

— Щось не хочеться, — зупинився Собек.

— Та чого там не хочеться, — озвався інший голос. — Сідайте до нас, то й захочеться.

— А до вас я не сяду, — відказав на те Собек.

— А чого б це?

— Бо між вами є негідник, а я з негідниками справи не маю.

Запала мовчанка, а тоді третій голос запитав:

— А кого це ви на думці маєте, коли на те ваша ласка?

— На думці я його не маю, — спокійно процідив Собек. — Я його зневажаю. А коли вам цікаво, про кого це я, пане Войдилло, то якраз про вас.

— Про мене?

— Так, про вас, пане екс-семінаристе! Для мене ви негідник і до вас я не пристану.

— За що ви людину образили, пане Собеку? — примирливо озвався хтось із компанії.

— Не людину, а скотину. Ба гірше, бо ще й хулігана.

— Та він п’яний чи що? — закричав Зенон.

— Чи п’яний? Ні, пане Войдилло, я не напідпитку. Я геть тверезий. Не те, що ви, по рівчаках ночуєте. Непристойним чином на молодих дівчат нападаєте. Лише п’яна, перепрошую, свиня може невинну й беззахисну дівчину на вулиці серед людей паскудними словами ображати. Ось так.

І бренькнув кілька тактів з «Осінніх маневрів».

— Це йому про ту Мариську йдеться, що в Шкопкової працює.

— Певне, що про неї, — підтвердив Собек. —