Читати книгу - "Переслідуваний"

Поліційна машина так і не опустилась на землю — вибухнула відразу, тільки-но гахнулася об стіну.

Але зараз над’їдуть інші, машин у них вистачає.

Важко сапаючи, Річардс поскакав до своєї машини. Він страшенно натрудив здорову ногу.

— Мене поранило, — глухо простогнав Парракіс. — Мене дуже тяжко поранило. Де мамуся? Де моя мамуся?

Річардс упав на коліна, тоді перевернувся горілиць, звиваючись, підповз на спині під машину й заходився гарячково очищати від сміття повітряні камери. З перебитого носа щоками струмувала кров, утворюючи під вухами калюжі.

48 проти 100…

Тепер працюватимуть п’ять із шести циліндрів, швидкість не перевищуватиме сорока миль на годину, і машину хилитиме на один бік, наче п’яну.

Річардс перетяг Парракіса на праве сидіння — той мав показувати дорогу. Кермова колонка ввігналась йому в живіт, і Річардс думав, що Парракіс помирає. Ще тепла кров на кермі липла до Річардсових долонь.

— Мені дуже шкода… — промовив Парракіс. — Тут праворуч… Я сам винен. Я мав би це передбачити. Вона… вона неспроможна тверезо мислити. Вона не… — Парракіс кашлянув і байдужно виплюнув собі на коліна згусток крові.

Ніч виповнилася завиванням сирен, але воно долинало здалеку, десь із заходу. Втікачі з’їхали з окружної дороги, і Парракіс направив Річардса на путівець. Виїхали на дорогу № 9, шаснули назад передмістя Портленда, їх змінила сільська місцевість, по-осінньому голі чагарі. Колись тут сараною пройшли лісоруби, і, як наслідок, лишилась дивна суміш порослевого лісу та болота.

— Ти знаєш, куди ми їдемо? — спитав Річардс. Од болю він увесь горів, наче головешка. Кісточка на нозі була напевне зламана, про ніс годі й говорити — дихати стало важче.

— Знаю, — відповів Парракіс і знову харкнув кров’ю. — Вона, бувало, казала мені, що найкращим другом для хлопця є його мамуся. Ти в це віриш? А я вірив. Вони битимуть її? Кинуть до в’язниці?

— Ні, — коротко відповів Річардс, сам не знаючи, що з нею буде, а чого не буде. Зараз двадцять хвилин до восьмої. Вони з Елтоном залишили «Блакитні двері» о сьомій десять. А здавалося, ніби минули десятиліття.

Десь далеко до загального хору приєдналося ще кілька сирен. «Ненависні переслідують неїстівних, — зненацька майнуло Річардсові. — Якщо не витримуєш жару, забирайся з кухні». Він сам упорався з двома поліційними машинами. Додаткова премія для Шійли. Гроші за пролиту кров. А Кеті? Чи не погіршає доньці, чи не помре вона від молока, купленого на гроші, зароблені вбивством отих хижаків? «Вітаю вас, кохані мої. Я люблю вас. Тут, на цій звивистій, урвистій дорозі, яка годиться хіба що для мисливців та для парочок, що шукають затишного місця, я кажу, що люблю вас і бажаю вам солодких снів. Я бажаю…»

— Ліворуч!.. — пробурмотів Елтон.

Річардс крутнув кермо, і вони вискочили на гладеньке гудроноване шосе, що стрілою простяглося поміж голих сумахів та берестів, сосен, ялин і диких чагарникових заростей. У ніс ударив сірчаний дух забрудненої промисловими відходами річки. Поминули вивіску: «Соснова алея. Будівельні роботи. Не підходити! За порушення — карна відповідальність!!!»

Подолавши ще один підйом, вони побачили те, що називалося «Сосновою алеєю». Роботи тут припинили принаймні років зо два тому, подумав Річардс, та й не багато встигли зробити. Лабіринти напівзведених складів і майстерень, жалюгідних халуп та збірних будиночків із гофрованого заліза були захаращені обрізками труб, купами шлакобетону та дощок, і все це поросло кущами ялівцю та лавра, волосовидним просом та колючою ялиною, дикою смородиною, тереном, нечуйвітром. Ці нетрі тяглися милями. Довгасті ями під фундаменти зяяли, наче могили, викопані для римських богів. Подекуди видніли сталеві рами. З напівзведених бетонних стін стиочала арматура, що нагадувала незбагненні криптограми. Розрівняні бульдозерами прямокутники під автостоянки позаростали травою.

Над машиною безгучно пролетіла сова — вибралась на полювання.

— Допоможи мені… сісти за кермо, — сказав Парракіс.

— Ти не зможеш вести машину, — заперечив Річардс, сильним поштовхом відчиняючи дверцята.

— Це єдине, що я можу зробити, — мовив Елтон Парракіс із похмурою впертістю. — Я зіграю роль зайця… Кермуватиму, поки стане сили.

— Ні, — сказав Річардс.

— Облиш мене! — крикнув Парракіс, і його пухкеньке дитяче обличчя кумедно перекосилося. — Я помираю, краще дай мені спок-к-к… — На нього знову напав страхітливий безгучний кашель, і він вихаркнув згустки крові. В машині тхнуло, наче в різниці. — Допоможи, — прошепотів Парракіс. — Я сам не пересяду, надто гладкий. О Боже, та допоможи ж, прошу тебе!

Річардс взявся до діла. Він підпихав і тяг, і руки його ковзали й чвакали в Елтоновій крові. Сидіння перетворилося на справжню калюжу. А Елтон стікав і стікав кров’ю; хто б міг подумати, що її в людині так багато!

Врешті Річардс упхав Елтона за кермо, машина почала розвертатись і, хитаючись, підніматися на повітряній подушці. Блимнувши гальмовими ліхтариками й наткнувшись на кілька дерев, Елтон викермував на дорогу.

Річардс чекав гуркоту, аварії, але ні того, ні того не було. Нерівномірне чахкання повітряних циліндрів оддалялося, відбиваючи передсмертний ритм, який щоразу уривавсь на пошкодженому циліндрі — це означало, що через якусь годину й решта вийдуть з ладу. Нарешті шум поступово втих. Лише далеке гудіння літака порушувало тишу. Аж тепер Річардс згадав, що залишив свої маскувальні милиці на сидінні позад Елтона.

Високо в небі, байдужі до всього, пливли сузір’я.

За кожним віддихом з Річардсових вуст вихоплювалися клубочки пари — цієї ночі похолоднішало.

Він ізсунувся з дороги й покульгав у нетрі будівельних майданчиків.

47 проти 100…

На дні котлована, що мав стати підвалом, Річардс помітив купу ізоляційної тканини й побрався вниз, хапаючись руками за пруття арматури, що стирчало із стіни. Знайшовши якогось дрючка, він уперіщив ним по ізоляції, щоб вигнати пацюків. Винагородою була густа хмара пилу впереміж із волокнами тканини. Він чхнув і скрикнув від раптового болю в переламаному носі. Ніяких пацюків. Усі пацюки в місті. Річардс вибухнув різким сміхом, що скалками розлетівся на всю велику темну яму.

Річардс загорнувся в дрантя ізоляційної тканини й став схожий на ескімоське іглу — зате було тепло. Він прихилився спиною до стіни й поринув у напівдрімоту.

А коли прокинувся, пізній місяць підіймався холодною скибкою над східним крайнебом. І досі нікого не було. Сирен не чути. Тепер десь година третя.

Руку сіпало, але кровотеча припинилася сама собою; Річардс помітив це, коли, витягши руку з-під ізоляції, легенько зняв кілька ниток із струпа. Автоматна куля, мабуть, вирвала добрячий