Читати книгу - "Спаситель"

посередній слідчий різняться один від одного здатністю забувати. Хороший слідчий забуває всі випадки, коли чуття обманювало його, забуває про всі сліди, на які він сподівався, але які вели хибним шляхом. Й, щиро забувши про все, починає спочатку з таким самим запалом.

Задзеленчав телефон. Харрі схопив слухавку.

– Хар… – Але голос на тому боці дроту вже про щось розповідав.

Харрі за столом підвівся, суглоби на пальцях, що стискали слухавку, побіліли.

– Стривай, Алексе. Я попрошу Халворсена, щоб занотував. – Затуливши слухавку долонею, Харрі гукнув до Халворсена: – Він для сміху спробував ще раз. Викреслив про хорвата, дев’ять міліметрів й решту, лишивши тільки «червоний шарф». Поцілив чотири рази. Чотири професійних вбивства, скоєних за допомогою пістолета, до всього свідки зауважили ймовірного кілера, що носив червоний шарф. Занотуй: Загреб, двотисячний та дві тисячі перший. Мюнхен, дві тисячі другий, а також Париж, дві тисячі третій. – Харрі знов заговорив у слухавку: – This is our man, Alex.[21] Ні, я не впевнений, але чуття нашіптує, що це саме він. А здоровий глузд підказує, що два убивства у Хорватії – не випадковий збіг. Чи маєш прикмети, щоб Халворсен занотував?

Халворсен зауважив, що Харрі роззявив рота.

– Як це «жодних надзвичайних прикмет»? Якщо вони запам’ятали шарф, то найпевніше мали запам’ятати щось іще. Що? Зріст звичайний? І квит?

Харрі хитав головою, слухаючи співрозмовника.

– Що каже? – пошепки спитав Халворсен.

– Що свідчення різняться, – теж пошепки відповів Харрі.

Халворсен достоту так і занотував.

– Так, не зле було б переслати подробиці на скриньку. Дякую тобі. Якщо накопаєш щось іще, ймовірне місце перебування абощо, зателефонуй. Добре? Як? Ха-ха. Звісно, незабаром перешлю відео, моє з дружиною.

Поклавши слухавку, Харрі зауважив питальний погляд Халворсена.

– Старий жарт, – пояснив Харрі. – Алекс гадає, що всі скандинавські подружжя знімають приватне порно.

Він знов схопив слухавку, але, зауваживши, що Халворсен досі не зводить з нього очей, зітхнувши, додав:

– Я навіть жодного разу не одружувався, Халворсене.

Магнусові Скарре довелося горланити, щоб перекричати гудіння кавоварки, котра кахикала, мов хворий на сухоти.

– Може, це різні кілери, що належать до одного угруповання, досі невідомого, а червона хустка – то у них ніби уніформа.

– Дурниці, – байдуже кинула Туріль Лі, заступивши за Скарре місце у черзі за кавою. У руці тримала чашку з написом «Найкраща мама у світі».

Ула Лі коротко чи то заквохкав, чи то засміявся. Він сидів за столиком у кухоньці-ніші, яка правила кухнею відділу убивств та відділу розслідування сексуальних злочинів.

– Дурниці? – перепитав Скарре. – А що як це тероризм? Релігійна війна проти християн. Мусульман. Пекло ж навколо. Чи оті, теє… латиноси, хіба вони червоних хусток не носять, га?

– Вони воліють зватися іспанцями, – зауважила Туріль Лі.

– Баски, – уточнив Халворсен, що сидів за столиком напроти Ули Лі.

– Що?

– Корида. Сан-Фермін в Памплоні. Баскська держава.

– ЕТА! – вигукнув Скарре. – Трясця, як же ми про них забули?

– Тобі б кіносценарії писати, справді, – встряла Туріль. Цього разу Ула Лі голосно розреготався, але, як завжди, ані пари з вуст.

– Сиділи б зі своїми грабіжниками банків, – бовкнув Скарре, натякаючи, що Туріль Лі та Ула Лі, які не були ані подружжям, ані хоч якимись родичами, прийшли з відділу крадіжок.

– От тільки терористи зазвичай беруть на себе відповідальність, – мовив Халворсен. – У чотирьох справах, які прислали з Європолу, йдеться про hit-and-run,[22] по яких жодних зачіпок, мовчання. Й жертва, зазвичай, мала рильце у пушку. Жертви у Загребі – серби, з яких зняли звинувачення у військових злочинах, вбитий у Мюнхені зазіхав на гегемонію місцевого короля торгівлі людьми, а паризький небіжчик був педофілом, що вже мав дві судимості.

Зайшов Харрі Холе, тримаючи у руках чашку. Лі та Лі, наливши собі кави, пішли геть. Халворсен зауважив, що дехто з колег саме так реагував на появу Харрі. Інспектор сів, замислено насупившись. Халворсен й таке зауважив.

– Двадцять чотири години майже вичерпано, – мовив Халворсен.

– Так, – відповів Харрі, дивлячись у свою досі порожню чашку.

– Щось не так?

Харрі завагався.

– Не знаю, я зателефонував у Берген Б’ярне Мьоллеру. Гадав, він підкаже щось конструктивне.

– Й що він підказав?

– Загалом, нічого. Складається враження… – Харрі добирав слушне слово: -…наче йому самотньо.

– Хіба родина не з ним?

– Мабуть, приїдуть згодом.

– Неприємності?

– Не знаю. Гадки не маю, жодної.

– Що ж тебе непокоїть?

– Він п’яний був, ось що.

Халворсен сіпнув чашку, хлюпнув каву.

– Мьоллер напідпитку, на роботі? Жартуєш?

Харрі змовчав.

– Може, йому було зле, чи… – поспіхом припустив Халворсен.

– Я за голосом п’яного чую, Халворсене. Треба їхати у Берген.

– Зараз? Ти ж очолюєш розслідування убивства, Харрі.

– Я упораюсь за добу: туди й назад. Прикриєш тил, Халворсене.

Халворсен посміхнувся.

– Чи ти старієш, Харрі?

– Старію? До чого це ти?

– Старієш і стаєш людяним. Вперше чую, щоб ти віддав перевагу живому перед мертвим. – Зауваживши вираз, якого набуло обличчя інспектора, хлопець враз пошкодував про сказане. – Я не мав на увазі…

– Гаразд, пусте. – Харрі підвівся. – Дістань перелік пасажирів, які відлітають чи прилітають з Хорватії. Спитай у поліції аеропорту Осло, чи потрібен запит поліцейського юриста. Якщо знадобиться судова постанова, поїдь і добудь. Коли матимеш списки, зателефонуй Алексові у Європол, попроси, щоб перевірив для нас імена. Перекажи, що це моє прохання.

– Певен, що він не відмовиться?

Харрі кивнув.

– А ми з Беатою тим часом поговоримо з Юном Карлсеном.

– Он як?

– Дотепер він розповідав нам про Роберта лише зворушливі оповідки. Гадаю, він має й дещо інше.

– А чому ти не береш мене з собою?

– Тому що, на відміну від тебе, Беата відчуває, коли люди брешуть.

Глибоко зітхнувши, він піднявся сходами у ресторан «Бісквіти».

На відміну від учорашнього вечора, там було майже незалюднено. Той самий офіціант стояв, прихилившись до одвірка. Подібний до Джорджі, кучерявий, блакитноокий.

– Hello there, – привітався офіціант. – Я не відразу вас упізнав.

Він закліпав очима, спантеличений, що його таки впізнали.

– За вашим пальто, – мовив офіціант. – Надзвичайно елегантне. Верблюже?

– Сподіваюся, – відповів він посміхаючись.

Офіціант, засміявшись, поклав йому руку на плече. Він не зауважив переляку у погляді, тож вирішив, що офіціант не має ніяких підозр. Й дуже сподівався, що поліція ще не навідувалася й не знайшла зброю.

– Обідати не буду, – мовив він. – Просто хотів скористатися туалетом.

– Туалетом? – перепитав офіціант, силкуючись перехопити його погляд. – Туалетом прийшли скористатися? Невже?

– Я на хвильку. – Офіціант поруч викликав у нього зніяковіння.

– На хвильку. I see. Розумію.

У туалеті ані душі. Пахне милом. Але не свободою.

Милом запахло ще дужче, коли він, піднявши кришку контейнера над мийкою, закотивши рукав, устромив руку в холодну рідоту. У голові промайнуло: а раптом вони змінили контейнер? Та ось намацав